Квитки онлайн
державний ІСТОРИКО-архітектурний заповідник
« назад до переліку

ПЕРШІ ОБОРОННІ СПОРУДИ ХОТИНСЬКОЇ ФОРТЕЦІ
 

У VIII–X ст. на території між Верхнім Прутом та Середнім Дністром жили тиверці, на схід від них уличі, а на півночі та північному заході – хорвати. На той період, у порівнянні з попереднім, значно збільшилася кількість їхніх поселень внаслідок демографічного приросту та покращення рівня життя. Тоді спостерігалося підвищення врожайності завдяки впровадженню двопільної системи землеробства та використанню досконаліших знарядь для обробітку землі, зокрема місцеві слов’яни почали використовувати рало плужного типу, продуктивнішим також стало й скотарство.

 

З VIII ст. слов’янські племена починають будувати дерев’яні укріплення. Відомий буковинський археолог Борис Онисимович Тимощук поділив поселення того часу на основні типи: городища-общинні центри, городища-князівські фортеці, городища-сторожові фортеці, городища-феодальні замки, городища-дитинці та городища-посади.

 

Городища-общинні центри – це осередки суспільно-економічного життя слов’ян в додержавний період. Вони також існували на ранніх етапах державності у східних слов’ян.

 

Городища-князівські фортеці – це опорні пункти влади на місцях, збудовані за ініціативою великих князів. Їх називають фортецями, а не замками на тій підставі, що в них, особливо на ранньому етапі існування військові функції переважали над господарськими. Вони, також, відігравали роль державних укріплень.

 

Городища-сторожові фортеці – це пункти, які як і князівські фортеці, споруджувались за ініціативи князів та розміщувались переважно вздовж державних кордонів і торгових шляхів.

 

Городища-феодальні замки були приватною власністю феодалів, але відігравали певну роль в обороні земель князівства. Вони будувались за ініціативою феодалів (князів, бояр, монастирів).

 

Городища-дитинці та городища-посади – це були частини давньоруських міст.

 

З точки зору Б. О. Тимощука, для кожного типу городища характерний свій тип укріплення. Так, для городищ-общинних центрів характерним є найдавніший тип конструкції оборонних ліній слов’янських городищ. Це укріплення, що складається зі стовпової конструкції (тину або забору), що часто з зовнішнього боку була укріплена земляними укосами, а з внутрішнього – різнотипними дерев’яними спорудами (зрубами-опорами, довгими наземними будинками, тощо).

 

Для городищ-князівських фортець характерними є укріплення, основу яких становили земляні вали. На їхній вершині були розміщені оборонні зруби, порожнисті кліті яких використовувались, як бойові камери ‒ «стрельницы». Земляні вали цих укріплень були зміцнені дерев’яними або кам’яними спорудами. До конструкції оборонних ліній входили також житлово-господарські зруби, які примикали до оборонних зрубів з внутрішнього боку. Перекриття житлово-господарських зрубів, зазвичай, використовувались як бойовий хід для захисників фортеці, підтвердженням чого є залишки на них кам’яних доріжок.

 

Для городищ-сторожових фортець характерними є укріплення, що складалися з суцільного ряду дерев’яних оборонних зрубів, порожнисті кліті яких, одночасно, використовувались як житлово-господарські приміщення. Ці зруби з напільного боку також часто були укріплені земляними укосами.

 

Для городищ-феодальних замків характерними є укріплення, які складалися з суцільного ряду порожнистих дерев’яних зрубів, поставлених на давню поверхню без земляних валів. Оборонні зруби такого типу з напільного боку часто були зміцнені земляними укосами, деколи ще й частоколом. З внутрішнього боку до них могли примикати житлово-господарські зруби.

 

Городища-общинні центри в основному функціонували у VIII–X ст.

 

Старожитності даного регіону в цей період належать до райковецької культури. Одним із досліджених селищ цієї культури на Хотинщині є поселення Рашків. Це поселення входило до складу ширшого територіального об’єднання, яке складалося з городища та шести неукріплених селищ. Такі «гнізда поселень» становили основу тодішньої територіальної організації, центром якої було, зазвичай, городище. Одне з таких городищ розташоване в урочищі Городище, поблизу с. Грозинці. Від колишніх укріплень зберігся вал висотою до 2 м, який оточує овальний майданчик розміром 315×270 м. Завдяки археологічним дослідженням встановлено, що вал був влаштований на рубежі ІХ-Х ст. на місці давніших укріплень, які являли собою дерев’яні стіни – частокіл у вигляді суцільного ряду вертикальних стовпів-кругляків вкопаних в землю. Вони утворювали огорожу у вигляді ряду загострених кілків.

 

На всіх слов’янських городищах техніка спорудження частоколів була однаковою. В тих місцях, де мали ставити частокіл, викопували траншею, в яку щільно, до материкової стінки, встановлювали ряд дерев’яних стовпів. Їх забутовували за допомогою каменів, як це робили в Грозинцях, або за допомогою коротких кусків дерева, як у Новгороді. Висота частоколів городищ була в «два копья», що відповідає 3-4 м. Крім того, на відстані 0,3-0,5 м від загострених верхніх кінців, вертикальні стовпи частоколу скріплювались горизонтальною колодою, яка проходила через спеціально зроблені отвори в стовпах, або прибивалась до них ззовні. Дерев’яні укріплення у вигляді частоколів в давньоруських літописах згадуються під назвою «тин».

 

В ході досліджень городища в с. Грозинцях була виявлена траншея від дерев’яного частоколу, яка проходила всюди під земляним валом. Очевидно, що спочатку поселення було укріплене дерев’яним частоколом, а вже пізніше на місці знищених дерев’яних стін насипали масивний земляний вал. Перед частоколом був розташований рів шириною 3 м та глибиною 1 м.

 

Як оборонна споруда, слов’янський тин був складною конструкцією. ЇЇ основу складав частокіл, який для більшої міцності з внутрішнього та зовнішньої сторін, укріплювався іншими спорудами. Так, на городищі с. Грозинці дерев’яний частокіл з зовнішнього боку був підсипаний глиною на висоту 0,5 м, у вигляді скосу, а з внутрішнього боку частокіл укріплювали дерев’яні будинки різної конструкції. В північній частині валу виявлено будівлю зрубної конструкції розміром 3×3,2 м, нижня частина якої була заглиблена в материк на 0,9 м. Такі зруби використовувались як житла, а також слугували бойовими майданчиками для воїнів. Також в систему оборони фортеці входили зруби у вигляді башт, що виступали трохи вперед за лінію частоколу. В південній частині Грозинецького городища, біля канави частоколу, виявлені рештки наземної дерев’яної будівлі шириною 3 м. Таким чином можна припустити, що лінія оборони фортеці складалася з тину, який через певні проміжки був укріплений баштоподібними зрубами вздовж частоколу, з внутрішньої сторони на певній відстані один від одного розташовувались дерев’яні зруби, нижня частина яких була заглиблена в землю. Там, де не було зрубних споруд, до частоколу могли бути прибудовані наземні споруди легкої конструкції. Приміщення зрубів також, одночасно використовувались як житла.

 

Дерев’яні зрубні споруди були надійною складовою оборонної лінії городища. Їх введення значно укріплювало частокіл, що робило оборону городища-фортеці більш ефективною.

 

Дахи дерев’яних будинків, які примикали до частоколу городища, були односхилі та мали майже горизонтальну поверхню, вкриту деревом і засипану зверху шаром глини. Вони могли використовуватись як бойові площадки під час ворожого нападу. Підтвердженням цього можуть бути матеріали археологічних досліджень іншої дерев’яної фортеці, яка знаходиться на південний схід від м. Хотина на правому березі р. Дністер в с. Дарабани. Фортеця мала розміри 40×25 м та була укріплена дерев’яним частоколом, від якого збереглась траншея шириною 0,6 м та глибиною 1,25 м. Із зовнішнього боку частокіл був підсипаний землею, а з внутрішнього – до нього примикали дерев’яні наземні житла, що укріплювали його. На відміну від Грозинецької дерев’яної фортеці, тут на бойовій площадці, влаштованій на дахах дерев’яних будинків, які примикали до тину, були викладені доріжки з плоских каменів. Ними було зручно ходити по глиняному покриттю під час негоди. На бойову площадку воїни підіймалися за допомогою приставних дерев’яних драбин. Це стосується і дерев’яної фортеці в с. Грозинці.

 

Отже, конструкція основної оборонної лінії Грозинецької дерев’яної фортеці вкладається в загальну схему слов’янських дерев’яних оборонних споруд. Основу цієї схеми складав частокіл (тин), укріплений з внутрішнього боку дерев’яними спорудами різної конструкції, а ззовні – невисоким земляним валом. Майже плоскі дахи дерев’яних будинків, що примикали до частоколу, використовувались як бойові площадки. Таким чином, фортеця в Грозинцях, споруджена на початку IX ст. та перебудована на рубежі ІХ - Х ст., була адміністративно-господарським центром щодо сусідніх землеробських селищ. Вона також слугувала сховищем, на випадок ворожого нападу для місцевого населення.

 

Археологічні матеріали свідчать, що на території Верхнього Пруту та Середнього Дністра на рубежі ІХ - Х ст. більшість городищ-общинних центрів, городищ-сховищ VIII–IX ст. були спалені й лише селища, які займались землеробством й розташовувалися в гніздах, продовжили своє існування. Причиною цього стали кардинальні зміни, що відбулись у суспільно-політичному житті слов’янських спільнот. В цей період спостерігається розклад первіснообщинних відносин, внаслідок чого значно зросла влада общинної знаті. Замість знищених общинних центрів будувалися городища-князівські фортеці – окремі укріплені поселення, які з часом перетворились на осередки князівської влади. Їх було значно менше, але вони були більші за розмірами та мали набагато кращу систему оборони.

 

На відміну від укріплень городищ общинних-центрів, основу конструкції оборонних ліній яких становили стіни, із закріплених стовпами, горизонтально покладених деревин (огорожа) та зміцнених (у більшості випадків) з напільного боку, земляними укосами, а з внутрішнього – довгими наземними будинками, які до них примикали, городища-князівські фортеці мали складнішу фортифікаційну систему. Основу цієї системи становили земляні вали, часто зміцнені дерев’яними, кам’яними або іншими конструкціями, на вершині яких розміщувались оборонні зруби. В конструкцію валу часто включали й житлово-господарські зруби, верхнє перекриття яких використовувалось як бойовий хід для воїнів, а самі житла – для розміщення в них військового гарнізону.

 

 

У IX ст. могутніші і знатніші роди почали встановлювати свою владу над іншими родами. З’явилися племінні княжіння, наймогутніше з яких існувало в Середньому Подніпров’ї з центром у Києві. Київські князі почали поширювати свою владу на інші княжіння. Вони в кінці IX ст. розпочали війну проти тиверців та уличів, фортеці яких були спалені. Місцевим племенам вдалося відстояти свою самостійність та, незважаючи на це, долучаючись з іншими східнослов’янськими племенами до походів київських князів на Візантію, тиверці потрапили під вплив Київської держави. На кінець Х ст. землі, заселені хорватами та тиверцями, опинилися у сфері інтересів київських князів.

 

Очевидно, остаточне входження Середнього Подністров’я до складу Київської держави відбулося в роки правління київського князя Володимира Святославовича. Під час свого другого походу Володимир в 993 (992) р., приборкавши повстання хорватів, зміцнив свої позиції в цьому регіоні та приєднав Прикарпаття і Подністров’я до своєї держави. До Київського князівства тоді були приєднані й землі тиверців. Наприкінці Х ст. – на початку XI ст. на території Хотинщини почалося спорудження нових фортець стратегічного призначення, які ставали водночас осередками державної влади та резиденціями намісників великого князя.

 

В XI ст. на території Хотинщини, як і на сусідніх територіях, розпочинається новий історичний період, у зв’язку із включенням до складу Київської держави. В цей час спостерігається певний демографічний спад, що проявляється у зменшенні кількості поселень, можливо через переселення частини людей у міста, які почали тоді з’являтися, а також у більш розвинуті куточки Київської держави. Однією з причин демографічного спаду можна вважати ще й те, що київські князі, особливо Володимир та Ярослав насильно переселяли частину своїх підданих у слабо заселені прикордонні місцевості, де для захисту від степових кочовиків будувалися нові фортеці.

 

Більшість городищ та селищ попереднього часу були покинуті, територія регіону перетворилась в запустіння. Ті, що продовжували існувати, здебільшого концентрувалися по берегах річок Дністер та Прут, серед них – Хотинська фортеця та селище-супутник біля неї. В ХІ ст. вище за течією Дністра також існувало поселення Пригородок.

 

Завдяки археологічним дослідженням встановлено, що перші дерев’яно-земляні укріплення Хотинської фортеці збудовані саме на рубежі Х–ХІ ст. Спочатку це була невелика, збудована східними слов’янами дерев’яна фортеця, «її незначні рештки виявлені під час розкопок». Напевне, що від самого початку існування замок і місто мали назву Хотин (Хотінь). Ця назва, можливо, походила від чоловічого імені Хотин (Хотін), поширеного саме в ХІ–ХІІ ст., у сучасній мові вона відповідає прикметникам «бажаний», «жаданий», і навіть «милий», «любий». На думку деяких науковців, так звали першого князівського посадника, який керував спорудженням перших укріплень Хотинської фортеці.

 

Водночас з Хотинською будуються й інші князівські фортеці – Цецинська, Горішньошеровецька і, можливо, Перебиківська. Ці фортеці розташовувались у найважливіших стратегічних пунктах.

 

 

завідувач науково-дослідного відділу

 

Віктор Сандуляк