Хустка є символом прихильності, любові, вірності, прощання, скорботи, оберегом і важливим ритуальним предметом. Це невід'ємна частина української культурної спадщини. Хустка супроводжувала людину протягом усього життя — від народження і хрестин до поховання та поминання. Нею обдаровували кумів під час хрестин і весіль. Для жінки хустка була оберегом, оскільки захищала волосся володарки від навороту та злого ока.

За часів Київської Русі жінки використовували як головний убір «убруси» — рушники білого кольору, часто прикрашені вишивкою, укладені навколо підубрусника (невеликої м’якої шапочки, що збирала та прикривала волосся). Убрус зав’язували або підколювали під підборіддям. Його краї покривали плечі жінки. У теплу пору року убрус могли закріпити обручем, а в холоди надівали поверх нього хутряну шапку. Особливо цінним вважали убрус із шовкового оксамиту, який передавали з покоління в покоління. З часом на місце убрусу прийшов очіпок, на який зверху надівали намітку (серпанок чи перемітку).

Якщо ми прочитаємо поеми Тараса Шевченка, де дівчина проводжає козака на війну, вона дарує йому вишиту шовком хустину. Саме вишиту. Тобто виходить, що «вишиванка» - це не тільки сорочка, вишитими бувають і хустки. Такі хустки справді були притаманні Чернігівщині, Тернопільщині, Хмельниччині, знаменитими є білі бойківські вишиті хустки, не менш красиві і вишиті «міртукові» хустки Гуцульщини. Техніка проста і складна одночасно: однотонний оксамит вишивається гладдю, композиція орнаменту – дрібно цвіт у миртовому обрамленні. На бойківських вишитих хустках орнаментальний акцент становлять композиції з символом Дерева Життя, квітами та вінками.

Власноруч вишитою хусткою дівчина перев’язувала хлопця, що йшов до війська, щоб легким був його шлях і швидшою дорога додому; щоб не забував на чужині про її кохання. Якщо козак гинув, то саме цією вишитою хусткою під час поховання йому прикривали очі.

Хустку широко використовували під час заручин. Дівчина затикала її за пояс на знак згоди вийти заміж. Також нею перев’язували нареченого та сватів. Під час весілля — дружб, наречених, жінок-родичок. Щоб життя було світлим, молодих вводили до хати та заводили за святковий стіл, використовуючи білу хустку. Хустка була символом набуття дівчиною статусу заміжньої жінки. Під час весілля її вносили на короваї та вдягали молодій.

Ще один вид хусток – шовкові хустки з «вибитими» квітами (якого кольору тло – такого і орнамент). Вони могли бути різних кольорів, і якщо основа була з переблиском шовку, то самі квіти – матові, виглядала ця хустка особливо елегантно, і вважалося, що традиція носіння таких хусток пішла з міста, вони нагадували шаль.

Ось саме такі шовкові хусточки з «вибитими» квітами носили не тільки молодиці, а також парубки та чоловіки, вони закріплювали їх спеціальним мосяжним перснем чи кованим «кочілом» на шиї. По суті, такий спосіб носіння хустки у чоловічій одяговій традиції є прообразом краватки.

Щодо всім відомої хустки-павунки. Це найбільша за розмірами хустка до півтора метра в ширину, тільки з неї можливі вивʼязування «у ґушки», «чічками», «кочілом» тощо. Її призначення – створити пишний образ своїй власниці. На Буковині слово «павунка» має двояке значення. У загальному розумінні – це велика квітчаста хустка з тороками, у вузькому – різновид орнаменту з дрібноцвітом та багатим квітчастим різноколірним вінком. А на Кіцманщині та Заставнівщині квітчасту хустку (метрівку або ж велику) називають  «турпан» - від тюркського «тюрбан»).

Чимало захоплення викликають способи вивʼязування хусток-павунок на голові «калачиком» (джгут поверху голови) та гуцульські «ґушки». Їхня поява має цілком практичне призначення: аби хустка добре трималася на голові і щоб тепло у вуха (особливо це актуально взимку  в горах. Польські мандрівники, бачачи наших горянок кінця ХІХ століття верхи на коні і в такім незвичайнім уборі, не могли зрозуміти, чим уквітчалася гуцулка серед лютої зими, а завитки червоної хустки справді дуже схожі на живу квітку). На  Буковині існував ще один спосіб в’язання хустки - «клиновий». Як господиня мала добру фантазію, а ще краще – файний настрій, то брала дві хустки різного кольору і одну по-молодицьки туго в`язала на низ (добре, аби вона була однотонна, для виразності), а другу – поверх неї уже вивʼязувала «для краси». Відомим є також спосіб носіння хустки «з ріжками», через відомий твір Миколи Гоголя цю манера назвали «як  Солоха».

Якщо буковинка хотіла створити ефект високого убору, то під хустку клала фис – спеціальну шапочку, за формою подібну на кибалку, яка повинна додати висоту. Іноді йшла на хитрість і спочатку ставила на голову складену вшестеро одну середню хустку, а поверх неї завивала велику, і цей «секрет» додавав поставі величності. На Буковині є навіть приказка стосовно гордовитих жінок, які тримаються поважно – «має фис».

Окремо варто сказати про вишиті хусточки шервітки, ширіньки (Буковина, Покуття) – вони кріпляться за пояс молодої дівчини чи нареченої, за допомогою цієї ж шервітки дівчина запрошує парубка на данець, за хусточку молоду виводять до посаду і ведуть до шлюбу, в хусточку-шервітку дівчина ставила дві писанки і вручає коло церкви, якщо хоче, аби її обранець знав, що вона його любить.

У XVI–XVII століттях традиційним головним убором жінки була біла бавовняна хустка. Іноді її прикрашали геометричним орнаментом, вишитим різнокольоровими нитками, шовком, золотом чи сріблом. З XVIII століття в моду ввійшли хустки з яскравим квітковим орнаментом (часто на чорному фоні), запозичені з півдня — Молдови, Болгарії, Туреччини. На Великдень і Різдво носили яскраві багаті хустки, у будні дні — стримані, простіші. Молодиць вабили яскраві кольори, а старші жінки завжди одягалися більш стримано.

Перші квітчасті хустки імпортного походження в Україну прийшли зі Швейцарії (приблизно кінець ХІХ-початок ХХ століття). За орнаментикою це були виразні класицистичні композиції, що наводить на думку, що художниками, або як би ми зараз сказали – дизайнерами – були європейські майстри з професійною освітою.  Швейцарську технологію виробництва дублювала Польща та Румунія, інші країни, згодом ці хустки стали бізнесом у Японії. І ті хустки, які в народі називаються «американськими» - вони насправді з Японії, а виготовлені на швейцарський зразок. Чому ж тоді вони називаються «американки»? Бо їх відсилали в посилках, передавали та привозили з собою  діаспоряни як найдорожчий подарунок. Ці хустки – різних розмірів і кольорів, пізніші з них – уже з люрексовою ниткою.

Взагалі хустка в гардеробі жінки – то особливий подарунок, який чоловік дарував своїй господині на велике свято  і жінка берегла її, як зіницю ока. Бо це тільки на перший погляд здається, що морально-звичаєвий припис «між люди – тільки з покритою головою» - звучить як обмеження. А насправді це необмежений простір для творчості. Була би фантазія.

Опубліковано за матеріалами Буковинського центру культури і мистецтва. / Файна хустка - файний край. - Режим доступу:

 http://www.bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/inshe/4561-faina-khustka-fainyi-krai.html