Хотинська війна 1621 року.

Найвідомішою і найбільш важливою історичною подією, яка відбулася під Хотином в XVII столітті, була війна 1621 року між турками і поляками, які володіли тоді величезною територією України і у якій вирішальну роль зіграли українські запорозькі козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним.

Початковим етапом Хотинської війни між Польщею і Туреччиною була Цецорська війна 1620 року.

На початку серпня 1621 року турецький султан Осман ІІ зосередив під Хотином майже 160-тисячну армію, яка мала більш як 300 гармат, велику кількість верблюдів, мулів, коней, чотири бойові слони. Польща на той час змогла протиставити туркам лише 35 тисячну армію на чолі з Яном Ходкевичем. Перші збройні сутички двох армій заставили поляків згадати недавні помилки під Цецорою і попросити допомоги у запорозьких козаків. Козацька рада ухвалила надати поміч, відрядила до короля, посольство на чолі з П. Сагайдачним. 40-тисячне ж козацьке військо під керівництвом гетьмана Я. Бородавки вирушило в Молдавію назустріч ворогові. Крім того, щоб розпорошити сили турків, було вирішено активізувати воєнні дії на Чорному морі, куди відправили близько 10 тис. запорожців.

Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, де поляки зайняли оборону. Сюди поквапився П. Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців. Не заставши козаків під Хотином, він вирушив їм назустріч, по дорозі був поранений і мало не потрапив у турецький полон, та все ж зумів прорватися до козацького табору, що знаходився в той час під Могилевом. Тут козацтво, незадоволене невдалим керівництвом Я. Бородавки у молдавському поході, скликало Раду, яка скинула його з гетьманства та засудила до смерті. Новим гетьманом знову обрали П.Сагайдачного.

1 вересня 1621 р. козацьке військо прибуло під Хотин.

2 вересня Петро Сагайдачний на чолі більш як 40-тисячного війська, вступає в бій з турками. Султан всю міць своїх загонів спрямує на українців, розуміючи, що розбивши Сагайдачного, можна виграти війну. Увесь день, від самого ранку до вечора тривали жорстокі бої. Бій був таким жорстоким, що ніч заледве могла його зупинити. Турецька артилерія безперервно обстрілювала запорозькі окопи. Татари люто атакували передові загони запорожців, намагались відрізати їх від решти військ. Але козацьке військо стійко витримувало удари величезної турецької армії, завдавало ворогам значних втрат, похитнуло їх впевненість у своїх силах.

4-го вересня султан розпочав новий наступ. Тепер він спрямовує свою численну орду то на козаків, то на поляків, але знову отримує рішучу відсіч. Турки безупинно обстрілюють козацькі полки з гармат великого калібру. Досвідчений у боях Ян Кароль Ходкевич зізнався, що “ціле життя не чув подібного гулу гармат”.

Уміло маневруючи, Петро Сагайдачний добився позиційної переваги над ворогом, з’являючись у зовсім не сподіваному для цього місці, цим самим він деморалізував вороже військо і надалі спрямував подальший перебіг подій у бік повного розгрому супротивника.

З ранку до вечора, а потім з невеликими перервами і в наступні дні, точилися криваві бої. Козаки вистояли, незважаючи на те, що противник значно перевищував їх силою. Запорожці добивалися успіху мужністю, вмілою воєнною тактикою. Вони застосовували у своїх діях нічні вилазки у ворожий тил, які давали вагомі результати. Неодноразово козаків у таку вилазку водив сам Петро Сагайдачний.

Успішні дії козаків, вмілі маневри польських військ поступово підточували сили турків. Осман ІІ остаточно розгубився. 28 вересня він вирішив дати генеральний бій. Ось як описує цей день очевидець і учасник битви Ян Собеський:

“Більше 60 гармат гриміли безперервно, небо палало,

а повітря затьмарювалося димом, земля тремтіла,

стогнали стіни, скелі розпадались на куски.

Що бачило око протягом дня, того не описати.

Не можна висловити точно з яким завзяттям мужністю,

або скоріше відчаєм билися обидві сторони.”

Безперечно, головну роль у цій битві, як і в попередніх, відіграли козацькі полки. Вимотавши сили турків, Петро Сагайдачний повів запорожців у контрнаступ. В атаку пішли і польські війська. Султан Осман змушений був укласти з Польщею Хотинський мир, який прирівнювався до поразки.

Хотинська війна 1621 року стала зламним моментом в історії Османської імперії. Вона вражала сучасників як кількістю військ, що в ній брали участь, розмахом воєнних дій, та наслідками. Вона розвіяла легенду про могутність і незламність турків. Турки перестали бути об’єктом незборимого жаху для багатьох народів Європи і Азії.

Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, прославила запорожців і їхнього гетьмана Петра Сагайдачного, авторитет якого як полководця значно зріс. Хотинська битва справила сильне враження на всі народи і знайшла живий відголос у літературі. Пісні про героїв цієї битви співав український народ, польські поети складали поеми. Навіть на далеких берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич, скрізь переписувалися щоденники учасників війни. Польський поет Вацлав Потоцький написав поему про Хотинську війну, а український письменник Осип Маковей – повість “Ярошенко”. Про ті події згадує Зінаїда Тулуб у своєму історичному романі “Людолови”. Іван Франко про значення Хотинської перемоги писав, що Туреччина, потерпівши поразку під Хотином в 1621 році, почала хилитися із зеніту своєї величі і слави.

У стародавніх рукописах збереглась українська пісня:

“Ой Хотину город славній

На всій землі дуже славний”

Хотинська битва 1673 року.

Хотин протягом другої половини ХVІ – ХVІІ ст. неодноразово ставав ареною бойових дій між польсько-козацькими та турецькими військами. Розташований у Хотині міцний кам’яний замок та споруджені на підступах до нього земляні укріплення дозволяли вести ефективну оборону, а також здійснювати під прикриттям його артилерії переправу через Дністер значної кількості військ. Тому в час конфліктів супротивники прагнули використати стратегічні переваги, які надавав Хотинський замок, насамперед в обороні.

У вересні 1621 році під Хотином відбулося одне з най масштабніших воєнних зіткнень у Європі – битва, яка через свою довго тривалість отримала назву Хотинської війни. У боях проти армії турецького султана Османа ІІ спільно з коронними і литовськими силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Однак зовсім по-іншому протікали події польсько-турецького конфлікту 1673 року, коли коронний гетьман Ян Собєський спланував удар по угрупованню турків, яке розташовувалось у Хотині як резерв, призначений для прикриття Поділля та можливого наступу на Галичину. Адже в серпні-вересні 1672 року турецький султан захопив Кам’янець і ряд інших подільських міст та фортець. Одна з причин невдач Речі Посполитої полягала в тому, що тепер вона не могла використати всю силу українського козацтва, як це було в 1621 р., крім тієї частини козаків, які підтримували отамана Запорізької Січі, відтак – гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка.

Щоб повернути втрачені замки та землі, польському війську потрібно було розгромити насамперед хотинське угрупування противника, щоб відрізати турецькі залоги на Поділлі від їхніх баз постачання в Молдавії. Зібравши 30-тисячне військо з Польщі та Литви і покликавши на допомогу козаків правобережного гетьмана М. Ханенка, польський коронний гетьман Ян Собєський рушив восени 1673 року на Хотин.

10 листопада польсько-литовсько-козацьке військо підійшло до фортеці і розташувалось в укріпленнях, збудованих турками в 1621 році та почало обстрілювати передові позиції ворога з гармат. Хотинське угрупування турків нараховувало майже 40 тисяч вояків у тому числі 8 тис. яничар, на чолі з чотирма пашами, якими командував сераскир Гусейн-паша. У розпорядженні турків було 120 гармат, а у польського війська – 50. Несподівано козаки на чолі з полковником Мотовидлом та німецька піхота генерала Денемарка пішли в наступ і прорвались всередину турецького табору. Очевидно, Собєський не сподівався на таку спритність та стрімкість з боку козаків і німців, тому не встиг сконцентрувати на напрямку удару потрібні сили. Туркам вдалось знищити сміливців. Геройською смертю полягли козацький полковник Мотовидло, генерал Денемарк та ротмістр Яроцький. Однак наступного дня, 11 листопада, польська артилерія завдала удару по турецьких укріпленнях і частково їх зруйнувала. Це дало можливість увірватись війську у турецький табір та перейти у контрнаступ. Згодом, ворог був оточений. Серед турків виникла паніка, вони кинулись тікати до Дністра де був дерев’яний міст, що з’єднував хотинський та подільський береги ріки. Однак, не витримавши ваги, міст зламався і тисячі турків загинули у річці. Поразка була повна. 20 тисяч турків загинуло у ході битви, 6 тисяч втікачів потонули у Дністрі, 10 тисяч турків дістались до Кам’янця, але по дорозі їх знищили подільські опришки та козаки з валахами, що зуміли переплисти через Дністер й організувати переслідування ворога. Втрати польсько-литовсько-козацького війська були відносно незначні, проте серед загиблих 11 листопада 1673 року був молодий шляхтич Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.

Перемога Яна Собєського під Хотином започаткувала військову славу цього полководця, предки якого належали до української шляхти, а батько був королівським комісаром під час Хотинської війни 1621 року. Ця перемога дарувала польську корону гетьману Яну Собєському, якого поляки називають «Король-сонце».

І хоча битва 1673 року не мала такого історичного значення, як події 1621 року, вона теж вплинула на посилення боротьби народів Центральної Європи проти турецької агресії.

Бойові  слони та верблюжа кавалерія.

У боях під Хотинською фортецею застосовували різні типи найновішої на ті часи зброї. Військові начальники Османської Порти навіть використовували бойових слонів та верблюжу кавалерію. Ці екзотичні тварини, яких не бачила більшість європейських вояк, з гучним ревом і тупотінням шалено неслися назустріч противнику і могли налякати найвідважніших воїнів.

Однак під Хотином «секретна» зброя турецьких султанів не виправдала надій завдяки мужності українських козаків і польських воїнів.

Під стінами Хотинської фортеці відбулося чимало грандіозних битв, які на століття визначали долю європейських народів і вектори зовнішньої політики багатьох краін. Полководці ворогуючих армій використовували під Хотином й «диковинні», небачені раніше роди військ, щоб деморалізувати воїнів противника.

До таких нововведень, які мали залякати противника у битвах за Хотин, належать бойові слони та верблюжа кавалерія султанської армії. Вперше турки використали під Хотином бойових слонів і верблюдів 1621 року. Тоді під стіни фортеці турецький султан привів 160-тисячну армію. В її складі були чотири бойові слони і декілька тисяч верблюдів. Яку ж небезпеку для козаків Петра Сагайдачного та польських воїнів гетьмана Яна Ходкевича таїли ці, загалом мирні, тварини?

Під час бою слони виконували роль потужних таранів, які розривали стрій противника, винищували ворога, руйнували укріплення. Для бойових дій слонів спеціально навчали. Вони вміли топтати ворога ногами, хапати вояків хоботом і кидати на землю, орудувати бивнями. Для роздратування слонів їх оприскували червоним вином чи тутовим соком.

Вирішив скористатися слонами й турецький султан Осман ІІ. Щоправда, зумів привести до Хотина тільки чотири «бойові одиниці». Це, очевидно, через віддаленість Середнього Подністров’я. Чи брали безпосередню участь бойові слони в Хотинській війні? Сказати складно. Їх застосування, за наявності у козацько-польського війська вогнепальної зброї, не могло принести очікуваного ефекту. Тому, найвірогідніше, слони мали виконати роль залякування і деморалізації військ противника. Особлива надія покладалася на них для боротьби з козацькою та польською кавалерією. Бо відомо, що коні панічно боялися цих велетнів тваринного світу.

Як показує перебіг боїв під час Хотинської війни, слонів не злякалися, бо як могли внести безлад якісь слони в ряди українських козаків? Вони вже їх бачили під час морських походів й нападів на міста Османської імперії. Та й місцевість під Хотином аж ніяк не сприяла застосуванню слонів, яким потрібен рівний простір, а не високі береги Дністра і глибокі яри з видолинками. І головне, чи міг злякатися слона український козак, якому «і сам чорт не страшний». Переконавшись у неможливості застосування бойових слонів під Хотином, Осман ІІ після підписання мирної угоди одного із них подарував польському королевичу Владиславу, а інших повернули до Туреччини.

Але слони, яких побачили під Хотином, запам’яталися козакам. Вони навіть увійшли до сюжетів розпису на лубочних картинах і керамічних кахлях. Зокрема, на одній із кахель, виявлених на Уманщині, зображено слона з погоничем. Тут же є пояснювальний напис «слон» та залишок дати «16...», очевидно, 1621 рік.

Ще однією твариною, яка мала допомогти турецькому воїнству оволодіти Хотином, був верблюд. Разом із армією султана під фортецю пригнали декілька тисяч верблюдів. Вони використовувалися переважно, як в’ючні тварини для перевезення живої сили і вантажів, а також входили до формувань спеціальної верблюжої кавалерії.

Така кавалерія, як рід військ, з’явилася в арміях арабів, ассирійців, персів, сірійців та інших східних народів. Для «кавалерії» використовували зазвичай самок, які пересувалися швидше. Перевагою тварин була швидкість руху. Проте у битвах під Хотином верблюди, як і слони, не стали «секретною» зброєю і не допомогли перемогти польсько-козацьке військо. Більше того, під стінами фортеці від гарматного вогню та несприятливих умов загинула значна кількість верблюдів. Польський посол в Туреччині Криштоф Збаражський відзначав: «Самі воїни сильно зубожіли через Хотинську війну, тому що там загинула численна кількість коней і верблюдів».

Спроби використовувати слонів і верблюдів у битвах за Хотин продовжилися і в наступних кампаніях. У російсько-турецьких війнах XVIII століття серед захопленої царськими військами здобичі постійно фігурують сотні верблюдів. Наприклад, тільки в одному бою під стінами фортеці 1769 року командувач (згодом генерал-фельдмаршал) російського з’єднання князь Прозоровський захопив «обоз турецький, взяв три прапори, пашинську срібну булаву, 150 нав’ючених верблюдів...»

Європейці вперше познайомилися із бойовими слонами під час Східного походу Олександра Македонського у ІV столітті до нашої ери. В битві під Гавгамелами персидський цар Дарій ІІІ використав п’ятнадцять слонів, а згодом в битві проти індійського царя Пора армії Олександра протистояло вже 200 бойових слонів. Македонці лякали слонів факелами з вогнем, підрізали сухожилля на ногах за допомогою спеціальних сокир.

Через декілька століть із бойовими гігантами познайомилися й римляни, які змушені були засвоїти прийоми боротьби із слонами карфагенського полководця Ганнібала. Для цього вони використовували свиней, крик яких лякав слонів.