Старовинне місто Хотин посідає помітне місце в середньовічній європейській історії. Засноване східними слов’янами поблизу важливої переправи на Середньому Дністрі, воно швидко розвивалося і стало одним з важливих оборонних і торговельних пунктів цієї території. Хотинська фортеця у свій час була однією з наймогутніших у Східній Європі, під її стінами не раз сходилися численні армії. Внаслідок свого стратегічного прикордонного розташування твердиня протягом століть перебувала у складі різних держав (Київської Русі, Галицько-Волинського, Молдавського князівств; Османської, Австро-Угорської, Російської імперій), що великою мірою обумовило її архітектурний стиль, який формувався під впливом загальних європейських тенденцій, пов’язаних з розвитком воєнно-оборонного зодчества, але також набув своєрідного етнічного забарвлення.

Писемні джерела не містять відомостей про час будівництва як першого кам’яного замку, так і донині існуючої цитаделі. «На Дністрі Хотінь» згадується в числі волоських міст у літописному «Списку руських міст далеких і ближніх», складеному наприкінці XIV ст., але археологічні дослідження дають можливість говорити про виникнення міського посаду навколо укріпленого замку-дитинця у давньоруський час. Слов’янське селище на високому скельному дністровському мисі, можливо, вже під захистом нескладних дерев’яних укріплень з напільного боку, існувало у VIII-IX ст. У Х-ХІ ст. поселення займало значно більшу площу (близько 20 га), розташовуючись, судячи зі знахідок залишків жител і ліпного посуду, і на сусідніх пагорбах.

Розміщення цитаделі в низині, оточеній з трьох сторін узвишшями, свідчить про те, що найдавніший замок збудували задовго до появи не лише артилерії, але й каменеметальних пристроїв. Перші надійні фортифікації у вигляді земляного валу з дерев’яними заборолами і видовбаного упоперек скелястого мису ровом, постали, вірогідно, на межі Х-ХІ ст. Саме тоді київський князь Володимир Святославович після походу на хорватські землі приєднує до Русі й територію слов’ян-тиверців, зводячи нові фортеці як центри княжої влади і місця перебування намісників.

У ХII ст. Хотин увійшов до складу Теребовлянських та Галицьких земель, ставши значним торговельним центром на Дністровському водному шляху. Вважається, що перші кам’яні фортифікації Хотинської фортеці могли виникнути в 40-50 хх рр. XIII ст., коли Данило Романович, князь Галицький, укріплював старі і будував нові фортеці для захисту від монголо-татарського нашестя. Інша думка – що це сталося після 1259 р., коли на вимогу монголо-татар Данило і Василько Романовичі були змушені зруйнувати всі оборонні споруди князівства, в тому числі й дерев’яно-земляні хотинські, на місці яких і звели пізніше кам’яні. Аналіз будівельного розчину з найдавнішої частини стіни фортеці показав його подібність до київських цем’янкових (вапняних із значною домішкою битої цегли) розчинів ХІ-ХІІ ст. Це свідчить, що перші кам’яні мури могли постати і раніше, у ХІІ-І половині ХІІІ ст., коли не припинялися військові конфлікти між Галицько-Волинським князівством та Угорським королівством.

Територія стародавнього кам’яного замку-цитаделі знаходилася у північній частині сучасного фортечного двору (зараз приблизно від Північної вежі до стін Комендантського палацу). Перша фортеця була невеликою, площею не більше 2 га, обнесена муром і підтрикутним шестиметрової ширини ровом. Від неї збереглися лише залишки стіни, приховані у товщі східного муру-куртини. Вірогідно, основною оборонною спорудою тоді виступала башта на місці нинішньої чотирикутної Північної вежі. Це могла бути башта, відразу вписана в систему мурів, або окрема вежа-донжон, до якої пізніше прибудували стіни приблизно тридцять метрів завдовжки, що утворили під квадратний двір.

У середині ХIV ст. відбувається часткова перебудова і зміцнення хотинських фортифікацій: стіна півтораметрової товщини цього часу, віднайдена на глибині 3,5 м від сучасної поверхні, проходила по північному периметру Комендантського палацу до східної куртини, виступаючи південним оборонним муром. Ці заходи були здійснені на початковому етапі завоювання молдавськими воєводами галицьких територій у верхніх течіях річок Сучава, Сірет і Прут. Місцеве населення хоча і чинило їм опір, але, не маючи підтримки, змушене було підкоритися, про що є свідчення польського історика Яна Длугоша. Тоді, можливо, руйнуються попередні кам’яні стіни фортеці, а нові зводяться з ініціативи молдавських господарів після 1359 р. (року утворення Молдавського князівства) для укріплення кордонів новоствореної держави.

З включенням у другій половині ХІV ст. Нижнього Подністров’я до складу Молдавського князівства Хотин набуває важливої військово-політичної ваги як торговельний і митний пункт на північному кордоні Молдавії. Широке застосування артилерії, яке почалося із середини XV ст., спонукало молдавського господаря Штефана ІІІ чел Маре (Великого) (1457-1504 рр.) активно зміцнювати стратегічну оборонну систему князівства, що складалася з 9 фортець, куди увійшла і Хотинська. У 60-х – на початку 70-х років XV ст. Хотинський замок капітально перебудовується і розширяється у південному напрямку більш ніж удвічі, до розмірів приблизно 110 х 55 м (зараз – це від Північної до Південно-західної (Ковальської) вежі включно). Як захист від гарматного вогню повстали товсті (до 5 м) і високі (до 40 м) мури та башти. Їх прикрасили орнаментом із червоної цегли – рядами зображень «вавілону» (вірогідно, символу зодчої мудрості) та «голгофи» (скелі, де був розіп’ятий Христос – однієї з головних християнських святинь). Декоровані у такий спосіб стіни набували додаткової міці, захищені ще й силою православної віри. Штефан ІІІ, крім видатних військово-політичних якостей, уславився серед сучасників і як людина дуже набожна, яка шанувала предків і збудувала багато монастирів та церков. Хотинській фортеці молдавський господар надавав великого значення як важливому оборонному форпосту на стратегічному напрямку, тому не дивним видається використання християнських елементів в її оздобленні.

Із підняттям вгору прясел куртин та башт була вирішена проблема низького розміщення замку відносно сусідніх пагорбів, однак замковий двір опинився у глибині внутрішнього простору фортеці, що створювало значні незручності. Тому на рівні долівки двору з рваного каменю звели стовпові опори майбутніх підвалів, перекривши їх арковим склепінням. З проміжків між цими спорудами і мурами та баштами вибрали насипний ґрунт до кам’янистого материка, який вкрили стяжкою – шаром каменів, скріплених вапняковим розчином, завтовшки 1 м у центрі двору з потовщенням до 2 м у напрямку мурів. Цей шар своєрідного бетону мав запобігти таємним підкопам. Стяжку засипали будівельним сміттям і привізним ґрунтом, таким чином піднявши рівень замкового двору приблизно на 8 м. Початково змуровані споруди перетворилися на підвали, які слугували фундаментами для наземних двоповерхових будівель: двох палаців, каплиці, казарм та інших приміщень, які не збереглися. Відповідно, на 8 м став глибшим колодязь, пробитий у скельній основі в центрі південного двору замку, мабуть, ще до початку перебудови укріплень.

Всі надвірні споруди цього періоду: палац пиркелаба (старости), церква, казарми тощо, будувалися одночасно з оборонними мурами і вежами та становили єдиний архітектурний комплекс. Менша північна частина фортечного подвір’я (т.зв. «Княжий двір») відокремлювалася від більшої південної («Двора воїнів») стіною, яка постала на місці південного оборонного муру ХІV ст. В її середній частині розміщувалася восьмикутна вежа з кам’яними гвинтовими сходами, що вели на бойовий майданчик. Між баштою і палацом був залишений триметрової ширини проїзд у двір пиркелаба. Цей двір мав кам’яне мощення з великих колотих кам’яних плит, скріплених тим самим вапняним розчином, що і куртини. До внутрішньої частини мурів примикали двоповерхові криті галереї шириною 3 м.

Внаслідок такої реконструкції замок зміцнів настільки, що у 1476 р. османське військо султана Мехмета ІІ не змогло його здобути. Не останню роль в цьому відіграла і організація оборони фортеці під керівництвом пиркелаба Влайку – рідного дядьки Штефана, який виконував обов’язки хотинського коменданта з 1467 по 1481 рр.

Штефан ІІІ провадив досить успішну зовнішньополітичну діяльність, вдало лавіруючи між Польщею, Угорщиною та Туреччиною, що не вдавалося його наступникам. Коли 1527 р. до влади прийшов син господаря Петру Рареш, з новою силою поновилися військові сутички з поляками через Покуття. У травні 1538 р. на польсько-турецьких перемовинах вирішено було змістити Рареша з князівства і на його місце поставити іншого воєводу. Вже влітку польське військо на чолі з графом Я. Тарновським взяло в облогу Хотин. Зробивши за два тижні підкопи під стіни фортеці, поляки мали намір висадити їх у повітря, але не зробили цього, уклавши мирну угоду з воєводою Петром. Про це повідомляли самі польські історики: згідно з М. Стрийковським, коронний гетьман, обложивши замок, «вже б його здобув через закладання пороху, але воєвода Петрило просив ласки і миру (...), що й отримав, коли знову склав присягу королю Сигізмунду. Хотин – замок гарний і міцний, (...) я його бачив 1574 року».

Хотинська війна

У XVII ст. під Хотином відбулося одне з наймасштабніших воєнних зіткнень у Європі – битва, яка через свою довготривалість отримала назву Хотинської війни. У вересні 1621 р. у боях проти армії турецького султана Османа ІІ спільно з коронними і литовським силами взяло участь військо запорозьких козаків під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Вже на початку серпня турки зібрали під Хотином майже 160-тисячну армію, більш ніж 300 гармат, велику кількість верблюдів, мулів, коней, навіть чотирьох бойових слонів. Поляки на той час змогли їм протиставити лише 32-тисячну армію на чолі з Яном Ходкевичем. Це спонукало Сигізмунда ІІІ звернутися по допомогу до запорозьких козаків. 1 вересня 1621 р. 39-ти тисячне військо Сагайдачного прибуло до польського табору під Хотин, де до нього приєднався полк козаків В. Усата, а вже 2 вересня вступило в бій з турками. Тринадцять козацьких полків мали на озброєнні 20 бронзових і 3 залізні гармати з 12 возами боєприпасів. Своєї максимальної чисельності запорозьке військо досягло на полі Хотинської битви 4 вересня, коли після зосередження всіх підрозділів воно разом із козацькою молоддю (пахолками, джурами) налічувало понад 45–47 тис. осіб. За тогочасними мірками, це були величезні військові сили, бойові дії яких відіграли ключову роль у руйнуванні агресивних планів Османської імперії проти Речі Посполитої. 9 жовтня Осман ІІ змушений був підписати мирний договір, який прирівнювався до поразки. Один з його пунктів (з польського боку) виголошував: «З укладанням угоди повинні будемо Хотин віддати в повному порядку, таким, яким застали його по приході війська короля, з усім [що там було], тому, хто буде на той час молдавським господарем». Одразу після складання договору у польський табір був направлений турецький представник, призначений оглянути фортецю: там передбачалося зберігати залишки пороху і куль.

Неушкодженою цитадель простояла до кінця XVII ст., переживши буремні роки, коли Хотин не раз опинявся у центрі європейських військово-політичних подій і під його мурами ставали таборами польські, козацькі, турецькі загони, а в стінах розміщувалися залоги різних держав. У 1672 р., після захоплення Кам’янця, тут знову перебували турецькі вояки на чолі з пашою Гусейном. Зібравши 30-тисячне польсько-литовське військо, коронний гетьман Ян Собєський за допомогою козаків правобережного гетьмана М. Ханенка 11 листопада 1673 р. розгромив 40-тисячний османський контингент. Польсько-литовсько-козацькі втрати загалом були незначні, але в їх числі був і молодий шляхтич з Ошм’янського повіту Литви Степан Орлик, батько майбутнього гетьмана України Пилипа Орлика.

Тріумфальна перемога 1673 р., що звела Яна Собєського на польський престол, знайшла відображення у багатьох живописних творах. Це полотно Я. ван Хугтенберга «Битва під Хотином» (І чверть ХVІІ ст.), написане для родини Я. Собеського; офорт Р. де Хооге «Битва під Хотином» (1674 р.), виконаний на основі малюнка очевидця штурму фортеці Ф. Гратти, секретаря Я. Собєського; картина «Битва под Хотином» А. Стеха і Ф. ван Кесселя (1674-1679 рр.). На всіх полотнах добре видно, як тоді виглядала Хотинська фортеця. Зокрема, південне прясло мурів з розташованою посередині квадратною вежею завершували по кутах дві круглі башти з навісними бійницями – Південно-західна і Південно-східна. До останньої, огинаючи її, вів в’їзний міст на чотирьох або п’яти пілонах-опорах, один проліт якого піднімався. І зараз частини цих опор із закладеними між ними отворами височіють з боку Дністра, праворуч від в’їзного мосту надбрамної вежі.

Послуговуючись образотворчими джерелами, археологам вдалося віднайти рештки повністю зруйнованої Південно-східної башти і частини південного муру, які зараз знаходяться в глибині південно-східної частини привратного двору замку, праворуч від мосту. Від неї залишилося близько половини периметру фундаменту, що видається на висоту до 1 м над сучасною поверхнею. Стіни вежі зводилися за будівельним принципом римо-візантійської кладки: зовні і зсередини викладалися підпрямокутні брили, а внутрішній простір забутовувався камінням неправильної форми, залитим вапняковим розчином з домішками гальки. У такій спосіб будувалися всі оборонні об’єкти замку. За розмірами (внутрішній діаметр 4,5 м, ширина стін – 2,3 м) Південно-східна башта приблизно співвідносилася із Західною (Комендантською) круглою вежею. Особливості будівельного розчину і спосіб зведення засвідчують, що вежа входила в комплекс фортифікаційних споруд, збудований у ІІ пол. ХV ст.

Перемога Я. Собеського і тимчасове перебування у фортеці польського гарнізону спонукали уряд Османської імперії у 1675 р. видати наказ господарю Молдавії щодо знесення замків у Нямці, Сучаві і Хотині. Але виконувався наказ неохоче і не вельми ретельно. У Хотинському замку було зруйновано лише південний мур з двома вежами, більшу частину південно-західної башти, зроблено проломи у західній і північно-західній частинах муру, що унеможливило використання цитаделі для військових потреб.

Замок простояв у непридатному для оборони стані до початку ХVІІІ ст. Але після російських походів у Молдавію 1709 і 1711 рр. Оттоманська Порта вирішує посилити тут турецьку воєнну присутність, задля чого створити свій військово-адміністративний осередок (райю або нахіє) з центром у Хотині. Вже на початку жовтня 1711 р. розвідка повідомила Петру І про наказ візира ремонтувати Хотинський замок. Навесні 1712 р. до Хотина прибув перший головнокомандувач новим воєнним округом Абді-паша, а в 1713-1714 рр. сюди було перекинуто близько 20 тис. солдат турецьких дивізій. Створення райї завершилося наприкінці 1715 – у 1716 рр. Фортеця стала її адміністративним центром, де розмістилися турецька військова адміністрація та гарнізон.

Як засвідчують історичні та літературні джерела, у липні 1713 р. «більше 100 000 людей, 200 гармат великих і малих, коні, спорядження та інструменти для укріплення фортеці просувалися в бік Хотина, позаяк потрібно було зміцнити і фортецю, і місто Хотин на Дністрі». Тоді замурували проломи, відбудували Південно-західну башту з набагато товстішими за попередні стінами, спорудили новий оборонний мур і надбрамну вежу, відсунувши їх південніше. Про розширення замку саме в цей період, крім іншого, свідчать деталі оттоманської архітектури, застосовані в оформленні нових фортифікацій, наприклад, декоративні рельєфи над віконними арками (розетки і пташки). Турки не відновлювали на новозбудованих стінах орнамент ХV ст. з християнською символікою («вавілони» та «голгофи»), натомість, замуровуючи пролом біля північної башти, виклали з цегли зображення кав’ярника або кумгану: вузькогорлого глечика-водолія, що використовувався у країнах Сходу для ритуального омовіння правовірних мусульман перед молитвою. Можливо, він став символом очищення від попереднього підпорядкування фортеці християнським господарям.

Одночасно з реконструкцією цитаделі навколо неї турками велося зведення більш потужних укріплень – Нової фортеці. Замок втратив значення самостійного оборонного об’єкта і став елементом нової системи фортифікацій, прикриваючи зі сходу частину подвір’я новоствореного оборонного комплексу і слугуючи надалі арсеналом. Тепер вхід до цитаделі не потребував додаткового захисту, і тому був влаштований у східній боковій стіні нижнього ярусу нової надбрамної башти, що дозволяло швидко виносити боєприпаси. Отвори між опорами старого мосту XV ст. були закладені камінням, тим самим ця ділянка включалася до загальної системи зовнішніх укріплень.

Збереглися записи, залишені турецьким чиновником, який в той час обіймав посаду секретаря арсеналу і фінансової канцелярії у Хотині. Він зазначає, що «всередині старої фортеці знаходилися мечеть, перероблена зі старої церкви, житло джебеджибаші (старшого офіцера військ, призначених для охорони та транспортування військового спорядження), діздара (коменданта фортеці), артилерійські казарми та будинок імама та муедзина». Поруч з мечеттю був зведений мінарет, кам’яна основа якого і тепер примикає до західної стіни церкви.

До 1718 р. навколо замку постала нова нерегулярна полігональна фортеця розмірами 250 х 1200 м з 4 укріпленими брамами і 6 артилерійськими бастіонами, забезпеченими земляними амбразурами і туровими мерлонами з вербових прутів. Тепер оборонний комплекс міг вмістити двадцятитисячний гарнізон з провіантом і боєприпасами у мирний час та до шестидесяти тисяч війська в період бойових дій. Куртина висотою 9-12 м, оточена з боку поля 24-метровим сухим ескарповим ровом, призначалася для рушнично-артилерійського вогню, а на контрескарпі висотою в 6-8 м проходила простора палісадована прикрита дорога, де могли встановлюватися легкі гармати на маневрових лафетах. На найбільш небезпечних ділянках було закладено 17 підземних мінних галерей. Набагато пізніше знахідки місцевими мешканцями решток цих вже напівзасипаних галерей породили численні легенди щодо існування підземних ходів, які ніби то сполучали Хотин з протилежним берегом Дністра, чи, навіть, з самим Кам’янцем.

Внутрішній двір фортеці

У внутрішньому просторі новозбудованої фортеці розмістилися житлові, військові, господарські та культові споруди. Ось як їх описує вже згадуваний турецький чиновник: «Збудована за старим містом фортеця має брами: Константинопольську, Тимішоарську, Водяну і Потайну. У зовнішньому дворі знаходяться дві бані, дві мечеті, а поблизу Константинопольської брами багато торгових лавок; перед внутрішньою фортецею є баня і ворота Єничер-агасі (командира яничарів), поблизу – мечеть та казарми яничарів; нарешті, наприкінці долини розташований пороховий склад. Вище – палац паші, а перед ним – будинок дівана-ефенді (секретаря султана). Через дорогу розміщена чудово прикрашена громадська лазня дефтердара (державного чиновника, що займався фінансовими справами) Касим-ефенді, вона схожа на стамбульські бані, перед нею колодязь і мечеть покійної валіде-султан (титул матері правлячого султана); поблизу від них суд і кладовище, де лежить Абді-паша. На тому ж цвинтарі спочиває багато благочестивих мужів. Абді-паша похований у мармуровому саркофазі, гарно висіченому і багато прикрашеному, причому візирський тюрбан позолочений. Всередині, праворуч від Константинопольської брами, знаходилися артилерійські казарми, приміщення для повозок і палац дефтердара; ліворуч – комора для хліба, простора і добре збудована, схожої немає ані в Румелії, ані в Порті, ані в інших фортецях. Поруч з лазнею Касим-ефенді – гарно збудована школа та арка». На жаль, сьогодні тільки де-не-де виступаючі з трави фундаменти нагадують нам про щільну внутрішню забудову Нової фортеці у минулому. Відносно непогано збереглися тільки залишки мечеті з мінаретом валіде-султан, зведені, очевидно, на кошти матері правлячого тоді султана Ахмеда III (1703-1730 рр.). Їх руїни добре простежуються зараз навпроти церкви Св. Олександра Невського.

Хоча фортифікаційний комплекс Нової фортеці був створений за європейським зразком, в оздобленні окремих споруд використовувалися елементи традиційного османського зодчества, а також знаки, пов’язані з військовою символікою. Останніх найбільше на в’їзних брамах – центральній Константинопольській (Бендерській) з півдня, західній Тимішоарській (Ясській, Ізмаїльській), північно-східній Водяній (Подільській) та південно-східній Потайній (Кам’янецькій). Їх фасади, крім Потайної, вгорі прикрашали хронограми «із золота по лазурі, виконані буквами талік (різновидом арабського письма)». Ці віршовані написи були присвячені знаменним подіям і прославляли дії паші. На зображенні Константинопольських воріт, зробленому російськими військовими наприкінці ХVІІІ ст., таку хронограму оточують ще й численні малюнки, з яких збереглися лише поодинокі. У своїй більшості подібні малюнки («меч Алі», «серце», «перехрещені змії», «якір», «розетка», «риба», «мінарет») – це емблеми яничарських орта – військових підрозділів, які несли службу в фортеці. Подібним емблемам-символам яничари надавали особливого значення, вони пишалися ними і відтворювали на знаменах, шатрах, стінах казарм, як татуювання на тілі, тощо.

Результат грандіозного будівництва Нової фортеці був лаконічно охарактеризований молдавським і російським державним діячем Дмитрієм Кантемиром: «…у 1712 році турки, захопивши фортецю, частково зруйнували старі мури, але оточили її міцними спорудами за новими зразками, збільшивши їх більш як наполовину, так що зараз вона справедливо вважається найкращою і найміцнішою фортецею Молдавії». Хоча сучасники і вважали нову Хотинську фортецю «найкращою і найміцнішою», при її зведенні не були враховані передові на той час форми та технології, пануючі у європейській військово-інженерній науці, а за основу взяті принципи вже застарілої французької фортифікаційної системи. Адже до кінця XVII ст. і довгі куртини, і гранчасті бастіони остаточно зникли з європейського оборонного зодчества через неможливість адекватного захисту від артилерії.

Не дивлячись на це, протягом XVIІI ст. фортеця жодного разу не була взята штурмом, хоча тричі капітулювала – у 1739 р., 1769 р. та 1788 р. Останній раз це відбулося під час російсько-австрійсько-турецької війни 1787-1791 рр., коли Галицько-буковинський корпус цісарського війська під командуванням принца Й. Кобурга за підтримки російських частин блокував Хотинську фортецю у травні 1788 р. і після запеклих боїв 29 вересня 1788 р. змусив її залогу капітулювати на почесних умовах. Хазяйнуючи в Хотині до 1793 р., австрійці не встигли суттєво вплинути на архітектуру фортечного комплексу, хоча приміщення мечеті валіде-султан, яке пристосували під житло для коменданта, офіцерів і гарнізонного священика, навмисне зруйнували перед евакуацією військ у лютому 1793 р. Щоправда, до цього часу від минулої величі цієї споруди залишилося небагато: коли російські військові захопили фортецю 31 серпня 1739 р., вони пошкодили дах і підлогу мечеті, розбили саркофаг Абді-паші і вивезли багату турецьку бібліотеку, що зберігалася при мечеті. Звичайно, турки потім по можливості відновили свою культову споруду.

Турецька влада, яка повернулась у 1793 р., протрималася лише до нової турецько-російської війни 1806 р., вже на початку якої царська армія зайняла Хотинську фортецю і утримувала її до підписання Бухарестського мирного договору 28 травня 1812 р. За його умовами Дністро-Прутське межиріччя, з Хотинщиною включно, увійшло до складу Російської імперії. Але ще до офіційного передання цих територій головнокомандуючий Молдавською армією генерал М.І. Голеніщев-Кутузов 14 березня 1812 р. надіслав секретного листа Дійсному Таємному раднику, головуючому в Диванах князівств Молдавії і Валахії, сенатору В.Г. Красно-Мілашевичу із проханням посприяти виконанню завдання, покладеного «з височайшого Його імператорської величності повеління» на військового інженера генерал-майора Гартінга, який відправлявся в Хотин для «поправки і посилення» фортеці «на випадок її осади». У розпорядження Гартінга передбачалося надати 2 тисячі робітників з своїм «шанцевим» інструментом та 150 возів. Вже у 20-тих числах березня прибула перша тисяча людей, а загалом до осені 1812 р. в день задіювалося до 11 тис. робітників з різних цинутів, а кількість возів зросла до 250. Комендантом фортеці на той час був знаний генерал-майор М.І. Лідерс, учасник війни 1787-1791 рр., який відзначився при штурмі Очакова, у 1805 р. бився під Аустерліцем, у 1809 р. був тяжко поранений при штурмі Браілова. 7 жовтня 1810 р. він призначається комендантом Хотина, а 25 жовтня – ще й командиром Хотинського гарнізонного батальйону. З серпня 1812 р. брав участь у боях з французами, але наприкінці грудня 1812 р. йому було наказано повернутися до міста і стати до виконання комендантської служби, яку він і ніс до відставки у 1820 р.

Щоправда, не всі коменданти Хотинської фортеці відзначалася подібним героїзмом. Одним з перших недовго цю посаду обіймав підполковник Гессе, але вже в травні 1808 р. на нього було заведено справу по розгляду скарги хотинського мешканця Івана Петрова за привласнення грошей, векселів і речей. Незабаром його зняли з посади, а в наступній справі на нього (стягнення боргу за дрова кам’янецькому купцю Азарсову) вже фігурує інший комендант Хотинської фортеці – полковник, барон Ланге, який і виконував ці обов’язки до призначення М.І. Лідерса.

Крім суто ремонтних робіт, під час перебування фортеці під російським підпорядкуванням проводилась і певна її реконструкція, після чого воєнному об’єкту був присвоєний другий розряд. Вірогідно, у західній куртині був зроблений ще один в’їзд, т. зв. «Руська брама», що розташовувалася між західним і північно-західним бастіоном. Крім того, по-іншому був вирішений вхід у замок – пробитий отвір у другому ярусі надбрамної вежі, до якого вів міст на одній опорі, що і зараз слугує вхідним. Приміщення мечеті використовувалося як склад для провіанту.

Російсько-турецька війна

Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. у Хотині перебували підрозділи 6-го корпусу Другої російської армії. У 1830-1832 рр. для релігійних потреб військового гарнізону постала церква Св. Олександра Невського, зведена за проектом архітектора Штауберга в неокласичному стилі, характерному для архітектури православних культових споруд I пол. XIX ст.

Після поразки Росії у Кримській війні (1856 р.) статус Хотинської фортеці як воєнного об’єкту був скасований, вона передається у цивільне відомство. За розпорядженням Командира 5 Армійського корпусу, фортечні будівлі призначалися для Штабу та лазарету Модлінського піхотного полку, розквартированого у Хотині, але довгий час ними не використовувалися у повному обсязі через непридатність: вже тоді більшість кам’яниць були у напівзруйнованому стані й обговорення між Хотинською Міською Думою та Бессарабським генерал-губернатором М.Л. Фонтон-де-Веррайоном хто і за чий кошт буде їх ремонтувати, затягнувшись на роки, не дало результатів.

Замок, а разом з ним і Нова фортеця поступово приходять у занепад. Руйнація поглиблюється бойовими діями двох світових воєн – на початку липня 1941 р. відступаючі частини Червоної армії підірвали мінарет, від якого залишився лише цоколь зі сходами.

Реставраційні роботи почалися тільки в 60-х рр. ХХ ст., коли у 1963 р. споруди фортеці було взято на облік як пам’ятку державного значення. У 2000 р. створений Історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», який у серпні 2007 року в числі інших став переможцем акції «7 чудес України».