державний ІСТОРИКО-архітектурний заповідник
« назад до переліку

ОСМАНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ПІДРОЗДІЛИ НА ТЕРИТОРІЇ ХОТИНСЬКОЇ НАХІЄ У XVIII-XIX СТОЛІТТІ: ЯНИЧАРСЬКІ ОРТИ ТА ЛИПКИ-ТАТАРИ
 




Військова присутність османів, на українських землях розпочинається ще з XV століття. У той час південь України: Кримське Ханство та Буджак потрапляють під військово-політичний вплив османів, який вони максимально розширили у XVI-XVII століття. Протягом зазначеного періоду турки намагались контролювати ключові стратегічні точки на українських землях, задля чого споруджували нові фортеці або модернізували ті, що вже існували.


Проте, після підписання у 1699 році Карловицького мирного договору, який завершив Велику турецьку війну, Османська імперія від політики розширення кордонів, переходить до політики їхньої консервації. Втрата Кам’янець-Подільського, змусила османів формувати нову стратегічну опору на своїх північно-західних кордонах. Турки обрали Хотин, який майже на сто років став одним із ключових пунктів, у лінії фортець Очаків – Бендери – Хотин. З 1711 по 1718 рр. османи навколо Хотинського замку зводять Нову бастіонну фортецю. Саме в цей період турки створюють військово-адміністративну одиницю навколо Хотина – нахіє, згодом, в 1756 році, повноцінний санджак (за версією польського історика Даріуша Колодзейчика у 1727 році), до якої увійшли навколишні села, що були від’єднанні від Молдавського князівства.


Для посилення присутності, османи перекидають військові підрозділи з різних куточків імперії. Про присутність османських підрозділів, у населених пунктах тогочасної Хотинської нахіє свідчать географічна та лінгвістична інформація. Одне з передмість Хотина в османський час називалось Румла – «Румелія» – «римська земля» – європейська частина Османської імперії. Села, які містять стару назву: «Кишла» – «kisla» – «казарма»; Анадоли – «Anodolu» – «Анатолія» – азійська частина османської імперії. У місцевій говірці збереглись слова: «kazan» – «казан» – «відро» – «котел»; «çesme» – «чешме» – вода, джерело, які й по сьогодні використовуються місцевими жителями. Доречи, мало хто з містян замислюється про їх османо-тюркське походження.


В різні періоди XVIII століття чисельність османських підрозділів Хотинської нахіє варіювалось. Так, в 1739 році гарнізон Хотина (разом з фортецею) оцінювався російськими військовими у 10 000 тисяч, у 1769 році 20 000 тисяч. Під час облоги Хотина союзним австро-російським корпусом, його командувач принц Йосиф Кобург-Заафельд оцінив гарнізон міста у 7 000 солдатів, фортеці у 800 вояків.


Турецькі історики подають більш точні відомості. Так напередодні облоги, у 1787 році гарнізон Хотина становив 5 171 вояків. За умовами капітуляції Хотинської фортеці у 1806 році, зафіксовано 1 300 вояків (500 яничарів, 500 яничарів-ямаків, 300 кінних воїнів) та декілька тисяч озброєних турків у навколишніх селах.


Цікаві дані, щодо чисельності гарнізону фортеці, на основі архівних документів подає турецький історик Дженгіз Федакар. Так у 1713 році тут були присутні 1 598 – солдатів, у 1743 р. – 1 306, у 1796 р. – 1 526. Крім того фіксується розміщення допоміжних військових підрозділів джебеджі (зброярі), саперів (лагимджі) та артилеристів (топчу), які разом додавали, ще 400-600 вояків. Тому на основі цих даних доречно вирізняти такі поняття, як «гарнізон фортеці», «гарнізон міста» (включав фортечний гарнізон) та «нахіє».


Також слід зазначити, що оскільки бастіонна турецька фортеця це неправильний «прямокутник» 1200 на 250 метрів, площею близько 20 гектарів. Відповідно фізично розмістити кількість вояків чисельністю 10 000 - 20 000 тисяч тут просто неможливо. Тому, з наведених даних, можна оцінити постійний гарнізон фортеці від 1 300 до 2 000 тисяч солдатів. При обороні укріплень самого міста 7 000-10 000 тисяч. Загальна кількість військ в самій нахіє могла досягати 20 000 тисяч. Під час бойових дій, як правило до Хотинської нахіє, турки передислоковували великі з’єднання чисельністю до 80 000 тисяч солдатів.


Основу гарнізону будь-якої османської фортеці становили яничарські орти (від 3 до 5 орт, що відповідає приблизно від 800 до 2 000 вояків). Яничарська піхота Османської імперії (оджак) виступала елітним регулярним корпусом, який у XV – XVII століттях наводив жах на всю Європу. Яничари вирізнялись суворою дисципліною, високими бойовими якостями, хоробрістю. Вони ділились на 101 орту джемаат, 61 орту бьолюк та 34 орти секбан. Для яничарського гарнізону Хотинської фортеці було споруджено 5-7 казарм, що розташовувались в північній частині Нової фортеці.


З писемних джерел ми можемо дізнатись, що у 1715 – 1718 рр. на території нахіє дислокувались 25 орта джемаат та 61 орта бьолюк. Так з «Копії дефтера з переліком сіл, жителі, яких розбіглись через вторгнення московітів або через зимування раніше в цьому краї військ київського воєводи і шведського короля, або повторного завоювання і які передані особам призначеними по наказу теперішнього хотинського мухафіза Мехмед-паші для контролю за їх доходами», стає відомо, що офіцери яничарських підрозділів отримали у своє підпорядкування села Колініче — Колінківці та Вездовиче – Гвіздівці. Крім того агам яничарів довірили с. Черлена, Гіневіч, Отаче-Атаки (колись село, на території Кельменецького району, що зараз зникло). Представник аги (кетхуда) однієї з яничарських орт отримав с. Хордова. Загалом 6 населених пунктів.


Інформацію про яничарські орти, які базувались в Хотині та його окрузі, ми можемо також дізнатись з символіки, яку вони залишили на стінах фортеці. Кожна яничарська орта мала свій стяг, намет та символ, який їх вирізняв. У яничарській символіці домінують геометричні фігури, різноманітні тварини (слон, верблюд, риба, птахи, дракон, собака), меч Зульфікар тощо.


Певною мірою, в ідентифікації орт яничарського оджаку (корпусу), нам допоможе іконографічне джерело «Фасад Бендерских ворот». На якому зображено символи яничарських орт, замальовані російським військовим Казанцовим на початку XIX століття. На графіті представлені слон з паланкіном, «меч Алі» – Зульфікар, бунчук зі стрілою, кальян, колесо, розетка, гребінь, мінарет, туги різноманітних видів, якір, тигр на ланцюгу поряд з пальмовою гілкою, тигр на ланцюгу поряд з військовим, прапори з бунчуками, гармати, мінарет, серця, арбалет зі стрілою, різноманітні геометричні фігури (концентричні кола, квадрати, трикутники), квіти, кипарис, глечик, змії, птахи, риби, арабські літери та цифри тощо. Причому деякі символи повторюються. Крім того, подібна символіка збереглася й на Тімішоарській (Ясській) брамі фортеці, де представлені дві з’єднані змії, бунчук, арабські цифри та літери, споруда, що дуже нагадує мечеть, стріла. Зазначену символіку можна порівняти з іконографічною інформацію Луїджи Фернандо Марсільї опублікованою у 1732 році у праці «L’Etat Militaire De L’Empire Ottoman, Ses Progrès Et Sa Décadence».


Згідно порівняльного аналізу зображень, ми можемо стверджувати про дислокацію в Хотині та його окрузі (в різні періоди) наступних яничарських орт: Джемаат – 8 (трикутник), 25 (прямокутник), 80 (риба), 83 (квадрат). Бьолюк – 4 (колесо), 8 (якір), 9 (концентричні кола), 36 (серце), 38 (дві змії) та 61 (символ невстановлений).


Варто відзначити, графіка меча Зульфікар присутня також в символах таких орт, як джемаат 3, 7, 35, 36, 39, 51, 100, 40 орти бьолюк. Слон присутній у 43, 79 джемаат. Мінарет – 6, 77 джемаат, 11, 28, 30 орт бьолюк. Гармати 16, 18, джемаат. Кипарис 11 джемаат, 19 бьолюк. Але провести їхню точну ідентифікацію практично неможливо.


На окрему увагу заслуговує дислокація, у селах, навколо Хотина татарської кінноти липок. Литовські татари або липки (липкани), за походженням є нащадками воїнів хана Тохтамиша, які в кінці XIV століття, після розгрому Золотої орди еміром Самарканда Тамерланом, втекли до Великого князівства Литовського та стали елітною легкою кіннотою. Після об’єднання Польщі та Литви, у Річ Посполиту, липки зберегли свої привілеї. Однак уже в 1672 році, з початком польсько-турецької війни, почалися їхні переслідування, що змусило липканів переселятись на терени Османської імперії. Потік переселенців-липок посилився у XVIII столітті, зокрема до Хотина та його округи.


Липки заселяли спустошені села, після Прутського походу Петра І, засновували нові. Впродовж османського періоду вони мешкали у Данкофча (Данківці), Сіруфче (Ширівці), Рукшині, Санківцях, Пашківцях, Атаках, Анадолах, Дарабанах, Ворничанах, Ставчанах та Румлі (Румня - район Хотина на його північно-західних околицях). Крім того у Дефтері згадується перелік з семи сіл, які були довіренні липкам: Лобатнешни, Моложина, Шерол, Істакані, Гремешти, Копожешти, Сербічени. Липки займались шкіряним промислом: витинали та обробляли шкіру, виготовляли різноманітні вироби з неї. В поселеннях липок функціонували мечеті. Так з історичних джерел відомо про існування мечеті (джаамі Otak) в Атаках, Ширівцях. У культурному плані липки були носіями шляхетської культури Речі Посполитої, мали польські, литовські прізвища, відмінно володіли польської мовою (хоча рідною для них була тюркська). Недарма український гетьман Пилип Орлик, який у 1721 році перебуваючи в Хотині згадував, «що між ними почуваюся як вдома». Особливо специфічно звучать тюркські імена липок та їхні польсько-литовські прізвища. Для прикладу Мустафа-ага Ясінський (ротмістр однієї з хоругвій). Інші прізвища липок: Корсаки, Кричинскі, Улани, Корицькі, Скірмунти, Тугановські, Барановські, Касимовичі, Соболевскі, Баргінскі, Обулевичі, Малюшицкі, Смольскі, Асанчуковичі та інші.


Відмінні вершники, липки використовувались османами як прикордонна сторожа, кур’єри, розвідники та перекладачі. Також липки мали й свою артилерію. Загалом до 1728 року в Хотині та навколишніх селах жило більше 6 тисяч липок (2,5 тисячі з них це воїни). У військовому плані липки виступали легкою стрілецькою кіннотою, яка мала стрімкими ударами та відступами стримувати ворога, а у разі успіху переслідувати його рештки. В підрозділах липок служили також запорізькі козаки, які після розгрому Січі Петром І втекли до османів. Таких козаків зустрів Пилип Орлик і в Хотині.


Про розташування липканських поселень свідчить картографічний матеріал, де відзначенні татарські селища. На жаль, доля липок після входження Хотинщини до складу Російської імперії невідома. Але ймовірно, добре поінформовані про долю татар Буджаку (винищенні російськими військами під командуванням О. Суворова) липки емігрували з терен Хотинщини.

 

 науковий співробітник ДІАЗ "Хотинська фортеця"

 

Денис Позняков