Посполите рушення («pospolite ruszenie»), яке було головною збройною наступально-оборонною силою Речі Посполитої, на початку XVII ст. стрімко втрачало своє значення, адже воно традиційно походило із середньовічного лицарства і думка, що оборона держави є священним обов’язком кожного громадянина, не викликала запитань ні в Польському королівстві, ні у Речі Посполитій XVI–XVII ст. Але громадянами вважалося не все населення держави, а лише шляхта. Виходячи з такого постулату, саме на шляхту лягав обов’язок захищати державу та всіх її мешканців від зовнішніх та внутрішніх небезпек. Шляхта, будучи нащадками лицарського стану, теоретично могла виконувати лише лицарську справу – війну. Звісно, польський шляхтич не проводив весь час у війську, але в моменти небезпеки його священним обов’язком для оборони держави, як bellatores (людини війни), було стати до посполитого рушення (шляхетського ополчення).

Саме ж посполите рушення розглядалося як останній стовп оборони і скликалося лише у надзвичайних випадках. За участь саме в ньому й надавалися дворянські титули. Шляхта посідала виняткове становище в суспільній структурі і не платили податків, не виконували жодних інших повинностей, окрім оборони держави. Головним завданням дворян (лицарів) була участь у військових кампаніях сюзерена. Натомість лицарі отримували ряд соціальних привілеїв та землю, яка разом із військовим грабунком стала одним із джерел їх багатства. Землю лицарі отримували в умовне володіння – допоки стають до війська за наказом свого володаря, доти користуються і перевагами, і землею. Такий лад був сакралізований відомим поділом середньовічного суспільства на духовенство (oratores), войовників (bellatores) та трудівників (laborares).

Незважаючи на те, що участь кожного шляхтича в посполитому рушенні була «сакральним» обов’язком, шляхта не поспішала до війська. Та ще й, за польськими законами, король мав право скликати шляхту до посполитого рушення лише за згодою Вального (найвищого законодавчого станово-представницького органу) сейму, де засідала шляхта. Таким чином, виникало зачароване коло і у реальному житті усе мало зовсім інший вигляд.

Впродовж кінця XV – першої половини XVI ст. польська шляхта «обростає» правами та привілеями і поступово перетворюється на провідний суспільний прошарок. Вона бореться за свої права проти магнатів та короля. Одним із найважливіших її здобутків стала можливість передавати землю у спадок, чим вона перетворила землеволодіння із умовного у спадкове. А тому зникла необхідність брати участь в ополченні, бо земельна власність, тепер, не залежала від участі у війнах. І хоча шляхетство було дароване, саме, за участь у війнах, від початку XVI ст. шляхтичі все рідше з’являються у війську, віддаючи перевагу більш спокійним заняттям: торгівлі та сільському господарству. Для шляхти того часу були важливіші заробітки, ніж справжня лицарська справа – війна.

Відомий польський державний та релігійний діяч Анджей Фрич Моджевський у своєму трактаті «De Republica emendanda» («Народна республіка») так описує вихід шляхти в похід проти ворога: «Але коли починає ширитися хоча б найслабший поголос про війну – святий Боже! – яке зухвальство починає підіймати голову в людях лицарського стану! …притискають селян і своїх підданих, а чужим погрожують грабунком та вбивствами… І засвідчують свою статечність та мужність: зневажають посполитим людом, видирають те, що є чужим, захоплюють збіжжя та пашу, волів та скот – або задарма, або даючи якнайгіршу плату. Після такого великого спустошення рідної землі, після таких ґвалтів над людьми вирушають із дому проти ворога, чого чекають люди з найбільшим нетерпінням і проводжають їх з наріканнями та плачем і побажаннями, щоб ніколи не поверталися… І нехай кожен уважно подумає, чого можна сподіватися від тих, хто з такою образою Бога і людей вирушає на виправу проти неприятелів?» [8. C. 303–304]. 

Ян Амор Тарновський – великий коронний гетьман, автор трактату про військову справу, у якому підсумував свій багаторічний досвід, – був одним із перших, хто вказав на неефективність посполитого рушення. Особливо це стосувалося боротьби проти татар і турків. Я. Тарновський розумів, що посполите рушення у випадках потреби нічого не зможе протиставити швидким татарам. Окрім низьких бойових характеристик шляхетського ополчення, існували проблеми з його скликанням та керуванням: «Воєнне рушення теж мало корисне… збирається довго і нешвидко їде, а для нагальної потреби потрібно, щоб виправа була швидша і за коротший час, щоб люди швидше зібратися могли. А для швидшої готовності потрібно, щоб у повітах оказовання були, бо таким способом покращується готовність, щоб швидшим було рушення і скоріше збиралося, коли люди будуть на оказованнях, тому будуть мати кращу готовність, ніж зараз є чи була» [10. C. 163]. 

Ще одним яскравим прикладом, як збиралось посполите рушення, може бути наступний уривок, який знаходимо у Львівському літописі.Під 1620 роком зазначено: «Кролевич Владислав був ве Львові, коли до Волох [Молдавське князівство] їхав… Того ж року посполитоє рушеннє було, стоял обуз под Львовом, і король сам бул во Львові» [3]. 

Насправді ці події відбулися в 1621 році, тому що, як розповідає далі літопис «Року 1621. Турчин под Хотиням бул.» [3] і саме це було причиною зборів посполитого рушення на чолі з самим королем Сигізмундом ІІІ Вазою. Але поки воно збиралося – війна закінчилася.

Починаючи ще з XV ст. в Європі середньовічні лицарі поступились місцем найманим воякам, які воювали за гроші згідно зі спеціально укладеним контрактом.

В Речі Посполитій добре усвідомлювали переваги регулярної армії Нового часу, добре навченої, однаково озброєної та добре вимуштруваної, пристосованої до широкого розповсюдження вогнепальної зброї та нової тактики ведення бою. Та шляхта і захисники шляхетських прав вважали, що бойові якості посполитого рушення значно краще від будь-якого найманого війська, бо найманці б’ються за гроші, а шляхта за свою свободу. Часто цей аргумент, але у видозміненій формі, використовували в порівняннях польського та турецького військ: усі турки – невільники султана і для них результат війни неважливий, натомість поляки є вільними і їм є що втрачати, тому й битимуться вони із більшим завзяттям. Іншим проявом «сакралізації» посполитого рушення була неприязнь до найманого (затяжного) війська, що мала логічне обґрунтування. Шляхта боялася, що король, зібравши велику кількість найманців, зможе поширити в Польщі абсолютну владу монарха, і цьому шляхта намагалася завадити всіма можливими способами.

Але реформування все ж почалося, ще на межі XV–XVI ст. По-перше, було реорганізоване командування шляхом запровадження на вищому рівні посад коронних гетьманів і їх заступників – польних гетьманів. По-друге, з’явилась оборона поточна – наймане військо в українських землях Королівства Польського для захисту південних земель України від нападів татар, сформоване за рішенням сейму 1477 року через неспроможність ефективного захисту кордонів посполитим рушенням шляхти. Це військо  мало утримуватися коштом королівської скарбниці.

До 1480 року було сформовано перші загони оборони поточної. На час миру їхня чисельність становила 1500–3000 кавалерії і 1000 піхотинців, що перебували у замках таких міст Поділля: Бар, Теребовля, Кам’янець. Майже половина терміну існування оборони поточної припала на правління короля Сигізмунда І Старого. Через малу чисельність і неспроможність протистояти нападам великих загонів татар вона у 1562 році була замінена найманим кварцяним (затяжним) військом [4] за правління короля Сигізмунда ІI Августа. Воно утримувалося за рахунок четвертої частини з королівських прибутків – так званої кварти, звідси і його назва.

Кварцяне військо складалося з важкої (рейтари (від нім. die schwarzen Reiter або Schwarzreiter – «чорні вершники») [5]), середньої та легкої (гусари (від угор. Hucz – двадцять і ar – податок) [6], панцирні козаки (пол. towarzysze pancerni))найманої кінноти, кавалерії змішаного типу призначеної для ведення бою як в кінному, так і пішому строю (драгуни (від фр. dragons, буквально — «дракони») [7]) і піхоти – німецького, польського та угорського строю.

Петро Сас у монографії «Хотинська війна 1621 року» описує процес формування кварцяного війська. Він пише про те, що солдатів зазвичай набирав на службу та формував із них укомплектовані військові підрозділи професійний офіцер, який виступав у ролі підприємця-контрактанта і, як військовий командир, приймав у найманців присягу. Контрактант домовлявся про військовий найм із зацікавленим у цьому володарем та укладав угоду про чисельність потрібного йому війська, а також про вид озброєння, терміни служби та платню найманцям. Командир підрозділу (контрактант), «затягував», тобто вербував на військову службу солдатів, не з власної ініціативи і не від свого імені, а за велінням та від імені певного володаря. Сформоване на такій основі військо називалося «затяжним» і набуло поширення у Речі Посполитій [1, С. 75–81].

На той час у військах все більше з’являлося вогнепальної зброї (гармати, рушниці, пістолі). Зазнала змін і кавалерія, основну частину якої складала вже легка кіннота, що мала багато різновидів, зокрема татарська кіннота, улани, гусари, рейтари і драгуни (останні два види були озброєні пістолями і рушницями).

Новий етап реорганізації польської і литовської армій вже єдиної Речі Посполитої припав на межу XVI–XVII ст., коли Річ Посполита інтенсивно воювала з Османською імперією, Швецією та Московським царством. Впродовж 1570–1580 років, завдяки зусиллям короля Стефана Баторія, структура війська була реорганізована за західноєвропейським зразком, зокрема з’явилися роти та полки (регіменти) і поширилися інженерно-фортифікаційні частини.

Також, зовсім не випадковими були зміни які можна спостерігати на початку  XVII ст. в структурі війська Речі Посполитої, після знайомства поляків і литовців з голландською школою фортифікації та тактикою ведення бою.

Як бачимо, у 1-й чверті ХVІІ ст., основою армії Речі Посполитої для участі у війні було наймане кварцяне військо, значна частина якого базувалася на території України, що було пов’язано із захистом східних кордонів і придушенням місцевих народних повстань.

Кварцяне військо складало основу польсько-литовської армії в усіх війнах, що вела Річ Посполита з 2-ї половини XVI до кінця XVIІІ ст. і кілька разів його бойовий склад повністю знищувався військами супротивника, як наприклад, під час Цецорської битви 1620 року, коли воно отримало нищівну поразку у так званій «зачепній» війні від Іскендера-паші. Кварцяне військо повністю втратило всю артилерію, були знищені або взяті у полон основні його підрозділи, а «Канцлера Жолковського у Волосіх забито і Корецького взято…» [3].

Тож, перед новою загрозою, яка виникла в 1621 році з боку Оттоманської Порти перед Річчю Посполитою, повстало завдання – терміново, і як то кажуть, з «нуля» сформувати нове кварцяне військо.

Загальне керівництво справою створення затяжного війська було прерогативою короля, а також коронного та польного гетьманів. Вони визначали потрібний їм контингент командирів, яким надсилали так звані приповідні листи на право організовувати затяжні підрозділи, а також надавали їм грошовий аванс із зібраних податків – зазначає П. Сас у своїй монографії [1, С. 75–76].

Беручи до уваги події під Цецорою у ході підготовки до нової війни з османами Речі Посполитій необхідно було вибрати нове керівництво затяжного війська. Саме про це згадує в «Історії Хотинського походу Якова Собєського 1621 року» – один з учасників Хотинської війни. Ось, що пише Собєський: «На варшавському сеймі обговорювали питання: про суми, необхідні дляведення війни, про кількість війська і вибір вождя.» [2, С. 17] – і далі: «Голоси усіх станів схилялися до призначення Карла Ходкевича, віленського воєводи і гетьмана Великого Князівства Литовського, який вирізнявся досвідченістю у військовій справі, користувався величезним авторитетом  у суспільстві, був відомим навіть чужим і диким народам численними перемогами, трофеями і тріумфами. Йому ж одностайно ввірено було верховне командування військами і опікування долею Польщі. Потім був призначений виконуючим обов’язки польного гетьмана і помічником справ Ходкевича коронний підчаший Станіслав Любомирський.» [2, С. 17].

У своїй історії походу Собєський розповідає, також, про фінансування та чисельність кварцяного війська: «Сейм затвердив такі податки для підсилення військових коштів: крім звичайної податі, яка за старим звичаєм збиралася зі шляхти, постановили ще вносити по вісім грошей лапового, по два чопового і дві чверті (замість звичайної однієї) з прибутків королівських маєтків. Литва, спонукувана турботою про вітчизну й, швидше наслідуючи гарний приклад, ніж підкоряючись закону, прийняла належну їй частку податей. Понад те була встановлена певна сума податі з маєтків, що користувалися до того часу пільгами; а духовенство на синоді в Петрокові зобов’язалося надати 150 тисяч польських золотих на священну війну.

Кількість війська далеко не досягала встановленої сеймом цифри. Наскільки мені відомо з видатків воєнних сум, у війську Ходкевича було німецької, угорської і польської піхоти, разом з важкою і легкою кіннотою усього 34987 чоловік, не рахуючи декількох німецьких рот, які ганебно залишили свої хоругви ще до переходу кордону. Такою ж зрадою зганьбили своє ім’я і деякі з поляків…» [2, С. 17].

Польська влада планувала сформувати 60-тисячне затяжне військо, але за підрахунками, які наводить П. Сас у своїй монографії випливає, що чисельність основного бойового складу кварцяного війська під Хотином становила 27440–28440, а зі слугами – 42440–43440 осіб. [1, С. 87]

Сейм, також, дозволив королю скликати посполите рушення. Однак, реалізувати ці плани у повному обсязі не вдалося. Оборонці Хотина, які потерпали від голоду та нестачі боєприпасів, з нетерпінням чекали на прибуття посполитого рушення. Проте воно ніяк не могло стягнути свої сили докупи у визначені мобілізаційним планом терміни.

Собєський в історії походу описав це так: «Що стосується посполитого рушення, то нехай нащадки не чекають від мене достовірних відомостей про нього, бо не всі воєводства і повіти надіслали свої ополчення Сигізмунду до Львова на призначений день...» [2, С. 17–18].

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Сас П.М. Хотинська війна 1621року: Монографія. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – С. 74–87.
2. Хотинська війна 1621 року. Документи, матеріали, дослідження. – Хотин, 2011. – С. 17–18.
3. Ісписаніє літом от Рождества Христова… року і по нім імущих (Львівський літопис) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/ostrog/ostr01.htm – Заг. з екрану.
4. Черкас Б.В. Кварцяне військо [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2007. – 528 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Kvarcene_viysko (останній перегляд: 24.09.2021)
5. Черкас Б.В. Рейтари[Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Rejtary (останній перегляд: 24.09.2021)
6. Черкас Б.В. Гусари [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г         –Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2004. – 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Gusary (останній перегляд: 24.09.2021).
7. Черкас Б.В. Драгуни [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г–Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К.: В-во «Наукова думка», 2004. – 688 с.: іл.. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Draguny (останній перегляд: 24.09.2021).
8. Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej. – Warszawa, 1953. – S. 303–304.
9. Sikorski J. Problematyka wałki z Turkami // SMHW. – 1984 – T. XXVII. – S.149.
10. Tarnowski J. Consilium rationis bellicae. – Warszawa, 1987. – S. 163.

Завідувач науково-дослідного відділу ДІАЗ «Хотинська фортеця»

Віктор Сандуляк