Квитки онлайн
державний ІСТОРИКО-архітектурний заповідник
« назад до переліку

ТАРІЛКИ-ТАНЖЕРИ ТРАДИЦІЙНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПОБУТУ УКРАЇНЦІВ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ
 

Що ми знаємо про тарілку з якої їмо смачні страви кожного дня, про її історію виникнення? Майже нічого.

Тарілка – сучасний та звичайний для людей предмет, один з видів столового посуду, з якого вживають першу і другу страви, з третьої страви – лише десерти. Найпростіші тарілки зазвичай круглої форми. Вони мають різну глибину, що залежить від її призначення: глибокі – переважно призначені для першої страви, рідше третьої страви; малої глибини – для другої і третьої страви. Маленькі пласкі тарілки часто використовуються для підставки під чашку, щоб зберегти стіл сухим, їх часто називають «блюдцями» або «блюдечками».

Проте, не всім відомо, що тарілка з’явилась значно раніше за вилку та ніж.

Тривалий час наші предки їли руками, але гарячу їжу треба було ділити на порції і кудись класти. Для України «тарілка» або «миска» – це чи не найстаріший посуд. Трипільська культура використовувала велику кількість мисок та тарілок різноманітних розмірів та форм. Але відомо, що не трипільці її винайшли. Отже, перші тарілки з’явились ще в епоху енеоліту, близько 9,5 тис. років до н.е. Їх робили з глини у вигляді півсфери, щоб тримати в руках. Трохи згодом з’явилось пласке денце і тарілку можна було ставити на рівну поверхню.

На теренах Русі для їжі почали використовувати миски, що робилися з дерева або глини. Зазвичай, це були миски великих розмірів, значно рідше використовували менші за розміром тарілки з пласким дном. Але основним столовим посудом простого селянина довгий час залишалися великі миски і горщики. З однієї миски їла уся родина. Тарілки ж для індивідуального користування з’явились значно пізніше.

Довгий час використовували хлібні тарілки – шматки хліба були досить розповсюдженим явищем. Після трапези шмат хліба або з’їдали або ж віддавали жебракам чи тваринам.

Перші справжні «тарелі» на територіях Русі з’явились у ХІ ст. Це були великі «тарелі» і «блюда» виготовлені з металу і дерева. Зазвичай їх виготовляли з золота чи срібла для очільника держави та багатої знаті. Окрім того, з плином часу, «дорогоцінними тарелями» (від нім. «taler») нагороджували за бойові та інші заслуги – замість орденів, які з’явились трохи згодом і повторювали їх форму. Також у ходу були миски із пласким дном, тобто тарілки, неглибокі, які з ХV ст. стали персональними, а не тільки спільними. Протягом кількох наступних століть вони не набували широкого застосування. Ними користувались вельможі та знатна частина населення. В Україні слово «таріль» стало відомим тільки в ХVІІ ст. і, нарешті, в ХVІІІ ст. з тарілок стали їсти всі. При цьому збереглись і декоративні тарілки.

Щодо Європи, то у VІІІ ст. в королівських дворах їжа накладалась у заглиблення, вирізані у дубових столах; у ХІІІ ст. аристократи клали їжу на круглий шмат хліба і лише ХІV-ХV ст. тарілки почали виготовляти з дерева, олова і срібла. Франція була найбільш прогресивною у цьому. За трапезою у Середньовіччі основні страви почали подавали на великих загальних тарілках  та дерев’яних дощечках, які видовбувались по середині. З них кожна людина брала собі шматочок і клала на спеціальний хлібний корж. Такий хлібець можна вважати першою індивідуальною тарілкою людини. Лише поступово, протягом століть, стали використовувати посуд індивідуально. Але перші тарілки мало чим нагадували сучасні, більшість з них (давніх європейських тарілок) все ж мали чотирикутну форму.

Після появи найпростіших глиняних, дерев’яних та олов’яних тарілок столовий посуд почали оздоблювати – наносити штампи, рифити, розписувати та покривати глазур’ю. Так поступово тарілка з побутового предмету стала прикрасою і ще довгий час залишалась ознакою багатства, розкоші – прикрасою княжих дворів. Саме тоді тарілки набувають значення творів мистецтва. Наявність гарних декоративних тарілок, кухлів та інших дорогих речей свідчили про достаток господаря будинку чи палацу. В давні часи тарелі оздоблювались «по багатому», вважалось, що чим щільніший малюнок (сюжет) чи орнамент – тим багатший власник такої посудини.

Перші порцелянові тарілки з’явились у Китаї, близько 600 років н.е. Там винайшли каолін та інші суміші глин і почали їх застосовувати для виготовлення найрізноманітнішого столового посуду.

Стародавній Китайський посуд відомий всім. Він цінувався у Європі і був доступний лише найбагатшим. Посуд з порцеляни був тонким, білосніжним із мелодійним звуком. Зберігати його можна було століттями, звичайно якщо не розбити, тому вази та тарілки гарно збережені ще з того часу дійшли до нас майже незмінними. У Європі, а зокрема у Франції, порцеляновий посуд з’явився значно пізніше.

Найширшого застосування фаянсовий і порцеляновий посуд набуває в кінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. З підвищенням та покращенням рівня життя людей він стає популярним і з’являється мода на оздоблення інтер’єрів. Посуд, що використовують гарно оздоблений і називають його декоративним. Здебільшого прикрашають інтер’єри кухні або великої «гостинної» кімнати. На теренах України декоративні тарілки навіть стали народною традицією.

Як у ХVІІІ столітті так і тепер з керамічних тарілок вкритих глазур’ю було дуже зручно їсти: вони не всотували рідини і запахи, зберігали тепло і не обпікали рук.

Великі тарілки називають «тарелями» або «блюдами». Слово «тарілка» є зменшеною формою від «таріль» і походить від пол. talerz та італ. tagliere – дошка для різання м’яса. Слово «блюдо» походить з рос. «блюдо» або «блюдва». Тарелі значно більші за розміром від індивідуальних тарілок.

Окрім того у період, коли тарілки та тарелі набувають найширшого застосування виникає так званий «трактирний посуд» та «бюргерський посуд».

Варто відзначити, що традиція виготовлення «трактирного» посуду на землях сучасної України існувала протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. Про це підтверджують численні зразки посуду, що зберігся до нашого часу.  Можливо поштовхом до появи цієї традиції могли стати так звані «патріотичні фаянси», котрі почали виготовляти на французьких виробництвах ще наприкінці ХVІІІ ст.

Паралельно із модою на «трактирний» та «бюргерський» посуд виникає мода й на «танжери», якими оздоблювали житлові приміщення прості селяни та міщани.

В чому ж різниця? По-перше у техніці виготовлення та декорування, по-друге у місці або країні виробництва такого посуду.

«Трактирний» та «бюргерський» посуд в межах етнічної України не виготовляли. Його завозили з Австро-Угорщини, зрідка Чехії, але здебільшого з Польщі. Виробництва цих країн орієнтувалися на смаки населення Австро-Угорської імперії, а також Росії, до складу яких входила Україна, окрім земель етнічної України, ще етнічна Польща. Також виробниками даного сегмента продукції для українського споживача були в першу чергу окремі виробництва Польщі, зокрема Новий двір, Влоцлавек, коло, Прушков, Чеське виробництво Прага, Угорське підприємство Граніт. Їх продукція постачалась на експорт, зокрема до країн Сходу й африканського континенту.

Отже, можна зазначити, що умовно група так званого «трактирного» фаянсового посуду відносилась до сегменту продукції столового асортименту, затребуваного у трактирах, що поширювалися впродовж ХІХ – початку ХХ ст. вздовж великих доріг, трактів і трас, де пропонували стіл і ночівлю подорожнім.

«Бюргерський» же посуд був модною тенденцією в ареалі культур понімеченого світу і асоціювався з приємним проведенням часу вільної людини за пивом з рибою чи з раками. До того ж в етнічній Німеччині, Чехії, Словаччині та інших країнах Європи такі тарелі було зорієнтовано на попит міщан невеликих містечок.Окремі «тарілки» чеського та польського виробництва оздоблені м’яким пензлевим, майже акварельним розписом, подібним до квіткових візерунків країн східного Середземномор’я, звідки й отримали свою регіональну назву. Диковинні узори нагадують квіти граната, інших екзотичних для теренів етнічної України рослин, незвичними є й мотиви «пальмових» гілок, квіток бавовни по борту тощо [2].

 

 

Щодо «танжерів». На землях етнічної України вони виготовлялися не лише фаянсарнями невеликих єврейських штетлів для змішаної групи міщан і селян, а й гончарними майстернями в діапазоні від Опішні, Дибинців (Центральна Україна) до Косова, Пістині та Потелича (Галичина) виключно для селянського населення. Кожен осередок мав свій власний стиль, технологічні особливості, систему малювання та типові сюжети. Досить часто мотиви оздоблення декоративного посуду дублювались і на декор кахель печей в інтер’єрах селянських хат тощо. За даними дослідників на території України у ХІХ ст. існувало близько 77 майстерень з виготовлення посуду.

ТАНЖЕР – можливо похідне від переінакшеного терміну «тажин» – східна миска як асоціація з назвою марокканського міста Танжер, де було поширене виготовлення берберської (мавританської) кераміки. До ХІV ст. цей середземноморський порт, куди часто заходили човни з Європі, завантажені тканинами, керамікою і металом котрі на місцевих ринках вимінювали на шкіру, килими, цукор і прянощі, став дуже відомим. Мистецтво і архітектура Танжера вирізнялися яскравими кольорами, мечеті міста були яскраво декоровані багатобарвним фаянсом.

В Україні «танжер» – назва поліхромних декоративних тарелей або мисок з фаянсу для прикрашання інтер’єру сільського житла, котрі на основі мали дірочку для кріплення мотузкою або дротом до стіни або іншої вертикальної поверхні. Були розповсюджені у період Австро-Угорщини на Закарпатті та в окремих районах Галичини (здебільшого нинішньої Івано-Франківської області).

У 1920 – на поч. 1930-х рр. такий посуд виготовляли у Довбиші, Полонному та у Користені на Волині. Якщо на інших виробництвах декор набув більш схематизованого геометризованого ритмічного вигляду, як перед тим на сусідньому Славутському підприємстві (нині обидва Хмельницької обл., колись були у складі Кам’янець-Подільського р-ну Вінницької обл.), то тут композиції стали більш цікавими із введенням мотиву листя до геометризованого фризу [1].

З появою яскравого декоративного посуду виникає традиція прикрашати житло яскравими оздобами. Зазвичай оформлення інтер’єру було у народній манері (на шквалт дерев’яного посуду, скринь, пічок і т. п.)

 Танжери часто кріпилися до сакралізованої торцевої стіни (причілкова або чільна стіна) народного житла, протилежної до вхідних дверей, створюючи святковий настрій і підкреслюючи охайність отинькованих (побілених) білих стін без розпису.

Найчастіше мальовані фаянсові тарелі комбінували із образами (іконами), що були не покриті рушниками, виконані на дереві або склі. Гуцули інколи додавали між ними дзбан до свяченої води та доповнювали обрамленням з розмальованих великодніми писанок та качанами кукурудзи.

Іноді «тарелі» розвішувалися у два ряди-«шори». Їх могли оточувати квітки та ангели з кукурудзяного шумелиння (листя – діалектичне), образи та глиняні тарілки [2].

Також бувало, що поруч із рядами тарілок-«танжерів» прямо на площині стіни або в імпровізованих меблях-полицях часто вивішували дзбаночки й кухлі-чашки. У літературі зустрічаються згадки, що подібний посуд виставляли і в мисниках на заході Лемківщини, називаючи його фарфоровим. Як виявилося, чашки і кухлі, оформлені в манері трактирного посуду, втрималися в українській культурі харчування набагато довше, ніж тарілки.

На Закарпатті таніри-танірки-танієри-танжери розвішували в один ряд у великій кімнаті (світлиці) під сволоком як гостьовий посуд. Тому ще в сирому вигляді на кільцевій ніжці виробів (ребрі жосткості) робився отвір для кріплення мотузкою чи дротиком до стіни.

Яскравий набір тарелей з неповторюваним малюнком розпису слугував демонстрацією заможності господарів та декоративним акцентом оздоблення інтер’єру сільського житла у місцевостях, де була відсутня традиція прикрашання оселі хатнім малюванням.

Кожна господиня прагнула мальовничо оздобити своє помешкання, будинок, адже це було проявом духовного багатства людини. Звичайні побутові речі набували своєрідних магічних властивостей і дарували мешканцям дому здоров’я, достаток і добробут.

Оздоблення селянської хати ХІХ-ХХ ст. включало в себе як народні гончарні вироби так і мистецькі зразки із вишуканої порцеляни. Вироби з порцеляни були значно дешевшими і доступнішими ніж фарфор.

У нашій мові ще й досі побутують такі назви «танір», «танірка», «танжор», «танжур», що означають у перекладі «тарілка».

У деяких селах на Закарпатті прижився термін «танірка» у значенні слова «тарілка». За тлумаченням місцевих мешканців ця назва походить від нім. «Таler» – кругла золота або срібна монета, словацьк. «tallirik» – тарілка, угорського «tanyer», переінакшеного з русинського «танір», «таньєр» тощо.

На Гуцульщині збереглись назви «полумисок», «тарільці», «тарелі». На Буковині до цих назв додається визначення «майморові», а у наближених до Польщі районах та й у самій Польщі  – «талєжи».

Однойменна назва «танжер» прижилася на Закарпатті і для тарілок зі східними мотивами в оформленні не кшталт геометризованих екзотичних квітів (подібних до візерунків калейдоскопа), інколи у поєднанні з серцями тощо, а згодом і для всієї групи посуду, оздобленого у вільній широкій манері густого розпису, що вкривав майже всю поверхню виробу поліхромними квітами, галузками стебел і листя, що нагадує пальмове.

Тарілки у названих регіонах застосовували без написів і оказіональних написів-посвят, приурочених до певних свят або обрядів, характерних для так званого трактирного, єврейського ритуального посуду або бюргерських тарілок.

Зображення на тарілках часто було співзвучним з основними композиційними закономірностями, властивими для народної кераміки та народного настінного, пічного малюнка чи розпису на скринях. Упродовж усього часу свого існування використовували найрізноманітніші техніки ручного і комбінованого малювання – пензлем, губкою, штампуванням, шаблонуванням, набризком, причому в кожному виробі, навіть серійного виробництва, видно індивідуальну творчу манеру. Зображення на виробах можна розділити на дві групи: насамперед це рослинний мотив, найчастіше квіти, який повністю домінує по всій поверхні, або співіснує з доповненнями композиційного чи геометричного орнаменту.

У фондах ДІАЗ «Хотинська фортеця» є колекція тарілок (інв. 111110064), які можна охарактеризувати як «танжери» кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Серед експонатів ці тарелі вирізняються яскравістю та збереженістю.

Декілька тарелей мають центральне квіткове зображення та квітковий або лінійний бордюр. М’який, майже акварельний пензлевий розпис вкриває майже всю поверхню тарелі – вкриває дзеркало та вінця виробу, що є характерною рисою для танжерів початку ХХ ст.

Доволі часто для доповнення, а інколи і як самостійний розпис трапляється стилізація вишивки хрестиком.

Як відомо, техніка вишивки «хрестик» з’явилася у Європі наприкінці ХVІІІ ст., а в Україні – на початку ХІХ ст. Вона стала найхарактернішою саме для українців, до того ж поліхромною, тоді як у Польщі, Німеччині та інших країнах Європи її витісняли інші техніки – стебнівка, гафт тощо.

Досить часто тарілки прикрашали розписами відповідно до їх призначення. Наприклад, блюдо для риби прикрашали зображенням риби, тарілки для дичини або фруктів також прикрашались відповідними малюнками.

 

 

Цікавими за композицією є тарілки із зображенням рослинно-геометричного та зооморфного орнаменту, який виписаний надзвичайно красивою кольоровою гамою фарб. Такі тарілки вважаються найвишуканішими, на них зображені пташечки, півники, зозульки тощо. В техніці виконання вони можуть бути як писаними (ручний розпис), так і трафаретними, або з поєднанням обох технік.

Таке оздоблення тарілок більш характерне для виробництв Австро-Угорщини і Чехо-Словаччини. Для прискорення процесу оздоблення тарілок застосовували два види декорування: комбінований розпис (ручний, яким оздоблювали денце у вигляді квітів), та трафаретний (яким обрамовували бережок виробу).

Зустрічаються, подекуди, й тарелі більш простіші в оздобленні. Зазвичай їх використовували і як настінний декор, і для вживання їжі у святкові дні під час частування гостей.

Отже, повертаючись до географії виробництва та побутування декоративно-ужиткових порцелянових (фаянсових) виробів ХІХ-ХХ ст. важливо зазначити, що інтер’єр народного житла на широкому порубіжжі українських, польських, а також словацьких та румунських земель (на Закарпатті, Буковині), охоплює територію України, Польщі, Австрії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Німеччини, Франції та інших європейських країн.

Кожен промисловий осередок, починаючи від малих фабрик і закінчуючи потужними підприємствами, мав власний стиль, технологічні особливості, систему малювання та типові сюжети. Творені на промисловій основі упродовж тривалого періоду, як з урахуванням народних традицій, так і книжкових та інших авторських зразків вони зробили свій значний внесок у багатогранну картину народного побуту суміжних етносів у світлі історичного та еволюційного розвитку, властивого кожному народові, зокрема і культурних взаємовпливів, зумовлених перебуванням в одній державі протягом певних історичних етапів, так і загальнолюдськими цінностями та загальними закономірностями розвитку культури й історії цих країн.

Для України з її багатоступеневим розвитком та перетворенням   традиційне житло було і залишається на сьогодні побутово-сакральним. Посідає особливе місце в духовному житті і залишається одним із визначальних показників культури.

Як раніше, так і тепер майстри змагаються в оригінальності не лише малюнка, а й техніки оформлення настінних тарілок. Нині можна натрапити на декоративні тарілки стилізовані під народний розпис, репродукції відомих майстрів минулого чи зовсім незвичні оригінальні узори, створені фантазією майстра, навіяні сучасністю.

 

 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

  1. О. Щербань. Глиняний посуд в селянській трапезі: від народного до псевдоелітарного (остання чверть ХІХ – початок ХХІ ст.)
  2. О. Щербань. Глиняний посуд «на празник», або в чому готуємо різдвяні та великодні страви? // Берегиня. – 2011. – №2 (68). – С.86-91.
  3. Н. Боренько. Польський фаянс в інтер’єрі народного житла ХІХ-ХХ ст. на українсько-польському пограниччі.//проблеми слов’янознавства. 2014. випуск 63. С. 135-144.
  4. О. Школьна. Фаянсовий трактирний посуд і «танжери» в побуті українців ХІХ – першої половини ХХ століття.
  5. Тарілка: полотно для творчості та оберіг – https://ocnt.com.ua/tarilka-polotno-dlya-tvorcosti-ta-oberig/.
  6. Музей просто неба (Пирогово)https://www.pyrohiv.com/news/malovaniy -tanir/html.

 

 

Зберігач фондів 1-ої категорії ДІАЗ «Хотинська фортеця»

 

Марина Яцюк