|
СВІДЧЕННЯ ПРО ГОЛОКОСТ ЖИТЕЛІВ ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ ХОТИНА Вайсман Сруль Давидович До приходу німців ніхто не намагався евакуйовуватися, тому під час окупації сім’я потрапила до табору в Попівцях, де перебували в жахливих умовах. У 1944 році їх звільнили і вони «пішли на батьківщину» в Хотин. Сестра і брати загинули в таборі, в якому і був він. Вайсман С. Д. у своїх спогадах про гетто у Поповцях згадує: «Украинцы очень поддерживали нас. Почему украинцы поддерживали нас? Потому что они испытали голод 33-го года. И они так поддерживали евреев, насколько они могли. Насколько они могли.» Вайсман (Меднік) Фаня Лейбівна Була в гетто в Хотині, потім в таборі в Попівцях. Сестра Роза, бабця і дідусь по лінії батька загинули. Свідчить про насильство над її матір’ю Меднік Ганною Абрамівною у хотинському гетто. Ганну Абрамівну забрали у гетто вже вагітною: «Ей пришлось там рожать, и сильно избили ее там, потому что отец ночью пошел из-за предела этого гетто, чтоб где-то купить бутылочку молока для мамы, ну и кто-то это донес, и на второй день пришли и маму сильно били после родов, и то молоко разбили, вылили». Фаня Лейбівна уточнює, що її матір вдарили гвинтівкою у живіт. Коли почалися перейми, батько дитини – Меднік Лейб Аронович – привів повитуху. Немовля прожило декілька днів і загинуло. Також згадує, що наїстися у таборі в Попівцях було неможливо: «Чтоб накушаться хлеба? Нет, не было. Если был кусочек, так его делили на целый день, чтобы укусить каждый раз кусочек.». Фаня Лейбівна розповідає про розпач своєї матері, коли вона не могла допомогти своїй голодній молодшій дитині: «Мама все время слезы проливала, что не может своим детям кусок хлеба дать. А меньшая сестричка, она была маленькая, кричала: «Мама, я хочу хлеба, я хочу хлеба. А мама сидела и плакала, что нет хлеба»». Мєднік Хаїм Іцкович Як тільки німці зайшли до Хотина, одразу ж почалися вбивства та знущання з єврейського населення. Сім’ю Хаїма, разом з сім’єю брата батька відправили етапом спочатку до Сокирян, потім до Могилева, а з Могилева – до Копайгорода, Вінницької області. Неподалік, у селі Попівці було створено гетто (табір). Там усі родичі й сам Хаїм залишилися до кінця окупації. Батько годував сім’ю – люди з села брали його до себе на роботу. Старший брат Янкель захворів та без лікування помер. Фельдман Сруль Шейлович Через деякий час після приходу німців, єврейських мешканців Малинців разом з євреями з навколишніх сіл та містечок зібрали в колони та погнали пішки через Сокиряни до Вінницької області. Охорона була переважно з румунів, які менш знущалися з людей, ніж німці. Але багато хто гинув в дорозі через голод, хвороби, знесилення. Саме по дорозі до табору вони втратили діда з боку матері, татових батьків та одну з сестер тата. З Малинців разом з ними вийшло ще кілька близьких сімей: старшого брата батька, молодшого брата, сестри з боку батька та матері, сім’ї сусідів - вони намагалися допомагати один одному, трималися разом. Табір був розташований на території складських приміщень, великі будівлі в кілька поверхів не опалювалися, дуже важко було діставати їжу. Три сім’ї, 18 людей – жили разом у великій кімнаті. Поруч було село «...я пробирался сквозь проволоку и ходил по селу просить хлеба… Я приносил вот такую передачу, так румыны меня один раз поймали – набили очень…». Школьник Михайло Янкелевич (1927 р.н.) Коли почалася війна, була спроба евакуації. Йшли пішки, але коли переправилися через Дністер, то дізналися, що на зустріч від Хмельницького йдуть німці. Повернулися додому. Через місяць усіх зібрали і погнали через Сокиряни (пробули там 2 місяці) далі у гетто. Таке «ходіння по муках» продовжувалося протягом півтора місяці. Багато хто помер по дорозі. Табір (гетто) був у Джурині. Звідти їх звільнила армія. В гетто була єврейська община, єврейські поліцаї та єврейський дитбудинок. «Все було як і в звичайному житті: і весілля були, і діти народжувалися. Але це був не початок, а кінець». З родини в гетто ніхто не загинув. Одразу після звільнення пішли додому. Школьник Шейва Іцківна (1929 р.н. Шейва Медник) Після перших розстрілів та пограбувань їх погнали у гетто до Попівців, де вони пробули у холоді та голоді аж до звільнення. Повернулися додому, дому вже не було. Бабцю і дідуся було вбито (в гетто, ймовірно німцями). Старший брат і дядько вмерли в гетто. «А раз было такое, что платанэр??? ехал с Копайгород в Попивци. Ходили две девочки, красивые, и он захотел, извините, одну. Она удрала. То всех евреев выгнали на площадь, и он сказал, если не найдут эту девочку, всех убьют. Они упросили, сказали, что помогут. Я знаю, они получили, что-то, из Америки помощь... И упросили ее, она пошла с ними. И тогда утречком пускали всех в квартиры... А так бы нас...» Питання. Она вернулась? Да. Он только переспал с ней. Питання. А кто уговаривал ее? Из комитета, был же еврейский комитет. Питання. Комитет уговаривал? Да. Питання. И часто такое бывало? Один раз я помню… Шнайдер Герш Мошкович (1925 р.н.) До 40-го року жили під румунами, потім під росіянами. Коли почалася війна, всі землі швидко було окуповано. Однак, мало хто евакуювався, і сім’я залишилася в місті. Перше гетто було в Секурянах, потім табір у Кацмадах. Там загинув батько. |
