Серед джерел, що стосуються історії Хотинської фортеці важливе місце займають записи, що належать перу турецького чиновника Ібрагіма Хамді-ефенді, який в першій половині XVIII ст.,  обіймав посаду секретаря арсеналу і фінансової канцелярії в Хотинській фортеці.

 Рукопис турецькою мовою в трьох томах (327 сторінок) знаходився у збірці вченого, державного радника Субхи-бея, колишнього пристрасного колекціонера східних рукописів. Відомий австрійський сходознавець Оттокар фон Шлехт-Вессеред (1825–1894) отримав копію цього рукопису від одного зі своїх друзів і видав німецький переклад тієї її частини, яка присвячена Валахії, Молдавії, Бессарабії і Криму («Walachei, Moldau, Bessarablen, die Krim, Taman und Azov in der Mitte des vorigen Jahrhunderts ...»). Пізніше цей німецький текст був перекладений російською мовою Пилипом Карловичем Бруном (1804–1880).

  В цьому джерелі зазначено: «В наружном дворе… колодец и мечеть покойной валиде-султан». Отже, на території Хотинської фортеці була мечеть валіде-султан, рештки якої сьогодні знаходяться на захід від церкви св. Олександра Невського (1833–1834 рр.). Це одна з трьох мечетей, що існували за часів османів на території Хотинської фортеці.

  Вищезгадані рядки були написані, орієнтовно у 1740 році, тому, що останнім роком хіджри, на який вказує автор джерела, є 1152 рік хіджри (за мусульманським календарем), що закінчується 28 березня 1740 року. На той час Осяйною Портою правив султан Махмуд І (1696–1754), який був правителем з 1730 по 1754 рік, його матір’ю (валіде-султан) була Саліха Себкаті-султан (1680–1739) на той час вже покійна.

    Отже, в 1740 році мечеть валіде-султан вже існувала. Але постає питання коли і в честь якої саме валіде-султан вона була побудована. Відповідь на це запитання спробували дати науковці. Любомир Михайлина і Сергій Пивоваров у статті «Мечеть турецького гарнізону фортеці» зазначають: «Титул валіде (з арабської «родителька», «мати») носила мати правлячого османського падишаха, тобто султана, в цьому випадку – Ахмеда ІІІ (1703-1730)». На думку авторів будівництво мечеті валіде-султан було розпочате в «1711–1716 рр. коли в Хотині на постійній основі розмістилися турецькі і татарські (липканські) військові частини». Підтвердженням цього припущення є також й те, що Поділля з Кам’янцем та іншими фортецями за Карловицьким миром 1699 року були повернуті Речі Посполитій внаслідок чого турки змушені були відійти за Дністер. У зв’язку з цим турецьке командування вирішило перетворити Хотинську фортецю на головний стратегічний пункт Османської імперії на північно-східних рубежах. Ще одним підтвердженням є те, що відповідно до умов Прутського мирного договору 1711 року фортеця Хотин та її територія за джерелами з османських архівів була «забраною у Богдана (Молдавське князівство)» і повністю перейшла під владу османів.

   Отож, на початку ХVІІІ ст. османи зайняли Хотин. У 1712 році в місті дислокувався турецький гарнізон, а навесні 1713 року до Хотина прибув головнокомандувач військом турецької фортеці Аккерман (Білгород-дністровська фортеця) Абді-паша, який тривалий час очолював військову адміністрацію названого міста. Тоді ж до Хотина з території Боснії було переведено дві турецькі дивізії, а з Бендер – липканський (татарський) охоронний полк. Про ці події писав у своїх записках і турецький чиновник: «В 1125 г. х. [28 января 1713 г. – 13 декабря 1713 г.] Абди-паша пошел с 60-тысячным войском против Чучоры, но, не желая нарушать существующие договоры, ничего не предпринял. Тогда древняя Хотинская крепость была окружена новым земляным рвом, который позже был заменен каменным».

  В 1715 році турки цілковито перебрали владу на території Хотинщини, та створили Хотинське нахіє, очолювану пашею.  Хотинська нахіє була включена до складу Сілістрійськогого пашалика і безпосередньо підпорядковувалася сілістрійському паші.

 У державному турецькому архіві зберігається дефтер (реєстраційна книга), який складається з 11 аркушів і датується 1715 р. У ньому йдеться про надання матеріальної і фінансової допомоги, та про те, що за указом султана Ахмеда ІІІ для будівництва та реконструкції Хотина зі Стамбула були відряджені архітектори, майстри, каменярі, ковалі, водопровідники та ін. Крім будівничих до Хотина також були відправлені необхідні будівельні матеріали та техніка, визначено кількість коштів. Про це також знаходимо відомості в Ібрагіма Хамді-ефенді. Він пише: «Ниже старой каменной крепости, поставленной на скале, расположены новые укрепления в форме мешков…»

  Отже, в 1711-1715 роках турками були здійсненні масштабні роботи по будівництву в Хотині нової фортеці. «Построенная за старым городом крепость имеет ворота: Константинопольские, Тимишорские, Водяные и Тайные» – зазначено в турецькому джерелі 1740 року. Вся територія всередині цієї фортеці мала різноманітну забудову: «В наружном дворе находятся две бани, две мечети, а вблизи Константинопольских ворот много лавок…» зазначено в записках.

   З огляду на всі ці факти, можна припустити, що мечеть валіде-султан в Хотинській фортеці була збудована саме в той період. Але постає питання чому автор турецького джерела називає її мечеттю покійної валіде-султан?

  Вперше титул валіде був використаний щодо матері султана Мурада III (1546–1595), після чого він став звичайним для гаремної ієрархії. Коли Мурад III переніс гарем з старого палацу в Топкапи, його мати пішла за ним і стала найвпливовішою фігурою в гаремі.

  Переїзд нової валіде-султан зі старого палацу в новий супроводжувався спеціальною церемонією. Через кілька днів після того, як султан сходив на трон, він видавав указ про провадження його матері в Топкапи. Вздовж дороги, по якій проїжджала карета валіде і карети її служниць, шикувалися яничари, які вітали матір султана. Сам султан особисто зустрічав валіде, відкривав двері її карети, цілував руку і проводжав в її покої, які були другими за величиною після апартаментів самого правителя. Прямо під покоями валіде перебували трирівневі кімнати, де жили її служниці: на першому поверсі було місце відпочинку, на другому служниці обідали та молилися, на третьому – спали. Перед покоями валіде була кімната очікування для відвідувачів, також у матері султана був особистий «хамам» (турецька лазня), в якому могла митися тільки вона сама, її довірені служниці, дружини султанів і фаворитки. Крім того, в лазні валіде готувала наложниць до ночі з султаном, яких після цього вели по коридору, що з’єднує хамам і покої султана. Після проведеної з султаном ночі наложниця деякий час проводила в покоях валіде під уважним наглядом: якщо дівчина вагітніла, то їй виділяли окрему кімнату поруч з іншими дружинами султана.

   Валіде-султан були дуже важливими персонами в палацовій ієрархії, вони управляли гаремом за допомогою служниці-берегині та часто мали великий вплив на власних синів. Валіде володіли власними землями та отримували з них великий прибуток, з якого за традицією виділяли значні суми для будівництва мечетей, фонтанів та на благодійність.

   Відповідь на запитання чому в Хотинській фортеці була збудована мечеть валіде-султан можна знайти дослідивши деякі зі сторінок історії краю. Так, наприклад, в праці Олександри Шутько «Османские памятники Каменца-Подольского: вести из прошлого» знаходимо цікаву інформацію, що стосується валіде. Виявляється, що ще в 1672 році: «своей матери украинского происхождения Хатидже Турхан-султан, которая прибыла в Каменец-Подольский вместе с войском, султан Мехмет ІV посвятил костел св. Станислава в Старом замке, также пристроив к нему минарет…». Далі авторка статті розповідає про те, що в архівах палацу Топкапи збереглися документи, оприлюднені професором Анатолійського університету Халіме Дору, які вказують на те, що Хатідже Турхан супроводжувала османську армію в поході на Хотин. В цих документах, також, згадується про те, що валіде виїжджала за межі османського табору подихати повітрям рідної землі та згадати дитинство: «Так что не исключено, что она родом из села из-под Хотина. Тем более что в той местности есть много населенных пунктов с типично турецкими названиями, а именно Анадолы которое напоминает турецкое название Анталии – Анадолу, в переводе «наполненный предками». Ведь именно оттуда вышли предки османов. Так что не исключено, что и украинское село, в котором родилась Хатидже Турхан и жили ее родители, именно поэтому названо Анадолы». Правда, хочеться зазначити, що назва села Анадоли, швидше за все, пов’язана з турецькою назвою – Анатолія (тур. Anadolu), а не Анталія. Назва «Анатолія» означає схід. Анатолією часто називають азійськими володіння Туреччини (на відміну від Румелії, європейської частини Туреччини). Відповідно до відомих джерел ХІХ ст. село Анадоли було розташоване саме на схід від Хотина, на відміну від поселення з назвою Румли (Румля) розташованого на захід від Хотина.

   Що стосується валіде Хатідже Турхан, то відоме і справжнє ім’я цієї султани, яким її нарекли при народженні – Надія. «Упоминание об этом содержится в книге писателя второй половины ХХ в. Али Кемаля Мерама «Матери падишахов». Отож, в Кам’янці-Подільському в кінці ХVІІ ст. існувала мечеть валіде-султан, яка була розташована саме у фортеці та на жаль, костел, перетворений в мечеть валіде Хатідже Турхан, не зберігся.

   Цікавою є наступна інформація. Виявляється, що в Кам’янці-Подільському зберігся домініканський собор св. Миколая, який Мехмет ІV перетворив в мечеть хасекі, тобто улюбленої наложниці та матері його первістка Мустафи – 20-річної Гюльнуш-султан. Отож, цілком можливо, що мати султана Ахмеда ІІІ Еметуллах Рабія Гюльнуш-султан виділила особисті кошти для будівництва мечеті в Хотинській фортеці.

   Гюльнуш-султан булла коханою дружиною султана Мехмеда IV, вона народилася на Криті в 1642 році і зовсім молодою потрапила в полон до турків. Красива смаглява дівчина була представлена султанові. Вона змогла привернути його увагу і надовго стала його коханою жінкою, а після народження шехзаде Мустафи та Ахмеда її положення в гаремі остаточно зміцнилося.

  Гюльнуш дуже любила свого чоловіка і, коли він захопився наложницею Гюльбейяз, не змогла винести мук ревнощів. Вона зібрала всіх наложниць на березі моря, нібито для спільної прогулянки та й зіштовхнула Гюльбейяз зі скелі. В іншому ж, була дуже розумною і шанобливою, вона булла в хороших відносинах зі своєю свекрухою Турхан-султан, а після її смерті підпорядкувала собі весь гарем і власного чоловіка. В державні справи не втручалася, вважала за краще участь в мисливських розвагах, які любив Мехмед IV, і багато часу проводила в Едірне, далеко від султанського палацу.

  Цікаво те, що під час походу Мехмета ІV на Кам’янець-Подільський: «Она также сопровождала мужа с армией в Каменец-Подольский в 1672 г., и ее путь оказался не из легких». Одного разу срібна карета Гюльнуш-султан, декорована золотом, під час зливи загрузла в багнюці та ледь не перекинулася. Тоді великий візир Кюпрюлю Фазіль Ахмед-паша особисто осідлав запряжених в карету коней і, змусивши їх рвонути з місця, витягнув карету з болота.

   Пригода, що трапилося по дорозі в українські землі з Гюльнуш-султан, на думку професора Чикагзького університету Марка Давида Баєра, вельми вразила її чоловіка султана Мехмета ІV: «Поэтому в награду за самообладание и смелость своей хасеки он сразу же после победной битвы за Каменец-Подольский 27 августа 1672 г. подарил ей мечеть, в которую превратил один из старейших в Восточной Европе храмов в готическом стиле св. Николая, который высился в самом центре захваченного города».

  Гюльнуш-султан впродовж двадцяти шести років дбала про кам’янецьку мечеть, про що свідчать записи в фінансових звітах султанських чиновників. Цікаво, що османи практично нічого не змінили в інтер’єрі костелу св. Миколая. Тільки в стіні з південної сторони вівтарної частини зробили міхраб, який виявили під час реставрації храму, а поруч – побудований з місцевого каменю і залишків плит зруйнованих ними християнських могил мусульманський амвон (мінбар). «На арке над входом в минбар, на внешнем (коронном) ее боку сохранилась выбитая на камне надпись на арабском языке – так называемый Калымаи-Туахид: «Ля иляха иллаллах Мухамадуррасуляллах», то есть: «Нет бога, кроме Аллаха, и Мухаммед пророк его». На тій самій арці над арабськими літерами можна побачити висічену з каменю квітку, на перший погляд дуже схожу на лілію: «Но, по свидетельствам турецких историков архитектуры Музаффера Озгюлеша и Фелиза Озера, это тюльпан – своеобразный символ османов. Больше всего его почитали в Османской империи во времена правления младшего сына Гюльнуш-султан и Мехмета ІV Ахмеда ІІІ, которого еще называют «тюльпанным султаном»». Цікаво, що квітка з кам'янецького мінбару на відміну від традиційного зображення двохпелюсткового тюльпану нагадує більше бутон троянди, що наполовину розпустився, у ній набагато більше пелюсток, тому: «Не исключено, что он является символом хасеки Гюльнуш-султан. Ведь ее имя переводится как «пьющая розовую воду». Швидше за все, його вона отримала в гаремі султана за яскраву зовнішність – темне довге густе та хвилясте волосся, смагляве личко з точеним підборіддям і акуратним носиком, пухкі вуста і чорні, як ніч, очі, що відтіняються густими довгими віями. «Гюльнуш еще называли Мехпаре, то есть «луноликая», Рабия, что означает «четвертый осенний месяц арабского календаря», и Эметуллах — «раба Божья» (так называли всех новоприбывших в султанский гарем христианок и иудеек). Но все эти имена обязательно употреблялись с титульным – Гюльнуш». До сьогодні залишається загадкою справжнє ім’я султани, на відміну від імен служителів її мечеті в Кам’янці-Подільському, що дійшли до нас завдяки фінансовим звітам османів за 1680 рік. «Среди 12 человек, которым выдавали ежедневное жалованье в 155 акче, больше всего получал имам мечети Гюльнуш-султан Али-эфенди – 75 акче, 20 акче – проповедник Мехмет-эфенди, который использовал для своих проповедей минбар, 12 акче – первый муэдзин Мустафа-халиф, призывавший мусульман к молитве с колокольни храма, которая заменяла османам минарет, и толкователь законов шариата Эбубекир-халиф. Второму муэдзину Хасану-халифу и второму толкователю законов шариата Мустафе-халифу перепадало по 10 акче. Немного меньше – 7 акче – получал муэдзин, который призывал на пятничную и праздничную молитвы. И меньше всего (по 3-4 акче) платили чтецам Корана, слова которого непрерывно звучали в мечети Гюльнуш-султан, и простым прислужникам, которые поддерживали чистоту в храме».

   Отож, після підписання Карловицького миру мечеть Гюльнуш-султан в Кам’янці знову стала костелом св. Миколая, а нова мечеть валіде скоріше за все була побудована в Хотинській фортеці після 1711 року.

    Султанат Мехмеда IV не завжди був вірний одній Гульнуш. Після Гюльбейяз, султан захопився іншою наложницею Афіфе, яка підкорила його своїм поетичним даром. Коли ж він відривався від любовних утіх то вважав за краще полювання ніж управління державою. Тому він остаточно випустив з рук владу і в 1687 році його було скинуто з трону та разом з синами, 23-річним Мустафою і 14-річним Ахмедом заслано якомога далі від Топкапи, а на трон зійшов Сулейман II.

   Мехмед IV благав нового султана відправити до нього на заслання двох його улюблених жінок, Гюльнуш і Афіфе, проте Сулейман II не виконав його прохання і заслав дружин Мехмеда в старий палац. Після Сулеймана II на трон зійшов Ахмед II, а за ним – Мустафа II, сини Гюльнуш-султан. Таким чином, в 1695 році вона стала валіде. Після смерті Мустафи II в молодому віці на трон зійшов його молодший брат Ахмед III, і Гюльнуш-султан продовжила своє життя в гаремі як валіде султан.

   Гюльнуш-султан провела в гаремі 60 років і пройшовши всі щаблі від простої наложниці до могутньої матері султана стала однією з валіде, правління якої було найдовшим в історії Османської імперії. Вона померла в 1715 році в Едірне і була похована в гробниці перед мечеттю Міхрімах-султан в Ускюдарі.

    В іншому випадку – мечеть валіде-султан в Хотинській фортеці була збудована за наказом султана до або після 1715 року. Підтвердженням цього припущення може бути те, що ще в 1710 році в Стамбулі на замовлення султана Ахмеда ІІІ в честь його матері – валіде-султан Рабії Гюльнуш Еметуллах була збудована мечеть. Це квадратна будівля, в архітектурі якої помітно вплив європейського бароко. Вона була частиною великого релігійного комплексу. Всередині мечеті зберігається шматочок священної завіси з Кааби. Біля входу – усипальниця валіде-султан з металевою декоративною решіткою замість даху, яку часто порівнюють з кліткою для птахів.

    Отож, цілком можливо, що після того як фортеця Хотин, в першій половині ХVІІІ ст., стала головною фортифікаційною спорудою північно-східного кордону Османської імперії, на її території, чи за вказівкою самої Гюльнуш-султан, чи її сина Ахмеда ІІІ була збудована мечеть валіде-султан.

завідувач науково-дослідного відділу

Віктор Сандуляк